Культура

Три таїни Івана Миколайчука

«15 червня 1941 року народився Іван Миколайчук — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії. Зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та має дві режисерські роботи. В УРСР носив тавро «неблагонадійного» — йдеться у Вікіпедії. На Буковині, зокрема, у Чернівцях та рідному селі Миколайчука – Чортория відбудуться вшанування знаменитого актора. Буде і презентація нової книжки — роману Мирослава Лазарука «Чорторийські марева-видіння» (Чернівці, ТОВ Друк Арт, 2019р.).

Свій роман у новелах про славнозвісного актора, режисера і сценариста Івана Миколайчука «Чорторийські марева-видіння» Мирослав Лазарук надіслав мені півроку тому. Однак, чесно кажучи, з великої емпатії до автора, спочатку боялася навіть відкрити книжку… Бо ж знаю, яке це випробування для письменника писати про відомих, та ще улюблених героїв кількох поколінь, про яких писано-переписано, та ще не знаючи його особисто, тим паче при живих і пильних «свідках», перед якими не пофантазуєш…

Принаймні, сама навряд чи наважилася б на цей подвиг, хоча була трохи знайома з Миколайчуком, але більше з його невгамовним тестем, активним в радянські часи громадським діячем Буковини Євгеном Карп’юком, який був частим гостем в редакції «Молодого буковинця», де я тоді працювала. Чула багато гарного про Івана Николайчука і його дружину Марію Карп’юк від акторів чернівецького муздрамтеатру ім. О. Кобилянської, з якого подружжя починало свою дорогу у велике мистецтво і столицю. Та особливо багато цікавого, правдиво і маловідомого про сходження «зорі» Івана вже Миколайчука на небозводі так званого українського поетичного кіно розповідав мені Іванів однокурсник по Київському Інституту Театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого і майстерні Віктора Івченка – кінорежисер Володимир Андрощук, автор-постановник 10-серійного фільму «Час збирати каміння».

Не кажучи вже про те, що сама відчувала щиру симпатію до виконавця таких різнопланових кіноробіт Миколайчука, як роль молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон», гуцула Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова, романтичного Петра у «Білому птахові з чорною відзнакою», сільського філософа Фабіана з кіно-притчі «Вавилон-ХХ», в якій він був і сценаристом, і режисером і виконавцем головної ролі… Ба! Навіть запорожця з «Пропалої грамоти», на мій погляд, пропащої, бо українофобської, знову ж таки, з вини і принуки радянських ідеологів, кінострічки…

Отож, здавалося б, була посвячена у всі таємниці Іванового стрімкого злету у зеніт слави всенародної – у всіх трьох його творчих іпостасях: актора, сценариста і режисера, а відтак і несподіваного, незаслуженого й незрозумілого для багатьох його шанувальників – «приземлення»… Тож саме з огляду на це та щирий пієтет до Мирослава Лазарука як прозаїка, боялася розчаруватися в романі. Наважилась, коли почула, що «Чорторийські марева-видіння» отримали поважну премію Літературно-наукового Конкурсу ім. Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету.

Та знову ж таки, прочитавши перший розділ «Стріча з вічним жидом», написаний таким крутим добірним гуцульсько-верховинським діалектом, стривожилась: «Справді, прекрасне динамічне образне письмо, однак… Хто його прочитає, коли я, все життя вивчаючи буковинські барвисті діалекти, дивовижні говірки, не годна половину втямити, то що казати про масового всеукраїнського читача, який однозначно зацікавиться екзотичними для нього «Чорторийськими маревами-видіннями»? Але чи осягне?».

Але чим швидше наближав нас невблаганний час до 80-річного ювілею Івана Васильовича Миколайчука, тим гостріше хотілося перейти убрід цей бурхливий Черемош пророцтв і містики, ці зачаровані нетрі й хащі чергової легенди про легенду українського кіно. І сталося чудо! Сама не помітила, як слово за словом, сторінка за сторінкою поринала в стихію мови й епохи, від плоті і крові яких був митець! Тепер здавалося, що якраз перший розділ роману був тим чарівним ключем, який «відчиняв» невидимі двері у не такі вже й веселкові авторські марева-видіння про життя-буття буковинця-гуцула Івана Миколайчука, народженого в переддень Другої світової війни, на помежів’ї двох держав, двох світів, у багатодітній бідній родині, багатством якої були тільки дивовижна гірська природа, спадщиною духовною – багатюща народна творчість, а перспективою – таланти, якими обдарував Господь Бог кожну дитину у цій простій селянській родині.

Тож наступні розділи-новели роману: «Два хрести на сонці», «Віно для молодої», «Райські арії», «Кормига», «Миця і Нуцко», надто «За хатою відійде душа» вже мене підкорювали – то феєричністю, то містичністю, то гіркою реальністю, від якої не рятувала головного героя – Івана Миколайчука у житті навіть його «зоряна зірковість».

Сам же роман рятує те, що сюжет його «зав’язаний» на триєдиній взаємній любові Івана до рідного краю, Буковини й України, до кіно і дружини Марічки. Саме ці три його таїни, три вершини, три фортеці, врешті, три печалі – стали тими «трьома китами», на яких тримається хистка, міфологічно-містична світобудова авторських літературних марень-видінь, феєричних алюзій-ілюзій буденно-земного, далеко не святого і не завжди зірково-успішного життя народного улюбленця Івана Миколайчука.

Безперечною авторською удачею є вдало вибрана форма оповіді. І хоч Мирослав Лазарук означає свій твір як «роман в новелах», на мій погляд, це «мікс» різних літературних жанрів: од історичного дискурсу, публіцистичного нарису, з його жорсткою, а почасти й жорстокою правдою життя – до одухотвореної народної легенди про лицаря на білому коні, або сучасного фентезі, які творять з хаосу спогадів, документальних свідчень, розповідей друзів і ближніх Івана Миколайчука його цілісний правдиво-привабливий образ, вартий любові й поваги, а з житейської драми – високу оду, блискучу феєрію, з якої читачеві не хочеться виходити. Не хочеться, як дитині із зачарованого світу страшної казки із щасливим кінцем.

Але щасливого кінця нема. Є розділ «Відлучення» – гірке одкровення друзів про завуальовано-підступну заборону вчора ще «обласканому» Миколайчукові знімати кіно і зніматися в ньому. Тоді, в радянські часи, багатьох відлучали, багатьом забороняли, а багатьох не менш талановитих, але з «політично неблагодійною» біографією взагалі близько не допускали до кінематографа. Але наразі йшлося про актора, який став не тільки символом українського поетичного кіно, а, може, й цілого народу, української нації, яка в ті, вже легендарні 1960-ті, роки переживала водночас і духовний «підйом», і «надлом». І зачарування, й розчарування свободою творчого розквіту. Саме про це йдеться у розділі-новелі «Перемови-конверзації з чистилища», в якому автор скупо, але точно відтворює непросту тогочасну ситуації в підрадянській Україні і її мистецтві.

Завершуються «Чорторийські марева-видіння» Мирослава Лазарука філософськими роздумами про цінність життя талановитої людини, митця і творця – новела «Іван і смерть», та елегійною сагою про людську вірність – «Таїна лебедина»… Однак, від цих релаксацій натомість християнського сприйняття реалій, тільки загострюється трагічне відчуття непоправної втрати, яка стала наслідком неповної реалізованості генія, спровокованою недосконалістю світу, недалекоглядністю людей та заполітизованістю епохи.

Ну ось! Незчулася, як одним дихом прочитала роман Мирослава Лазарука про Івана Миколайчука. Закрила книжку, зітхнула, заплющила очі, намагаючись повернутися в реальне життя, але марева-видіння не відпускали… І з цього літературно-кінематографічного хаосу ткалися образи многоликого, водночас єдиносущого Миколайчука, а з глухого карпатського пралісу дзвінка луна доносила далеке:
– Іваааа!
– Маріііі!!!

Не знаю, чи мріяв про таку книжку про себе Іван Васильович Миколайчук? Чи рада їй Марія Євгеніївна Миколайчук? Але знаю, що вона, книжка, є! І її міг написати тільки близький по духу і крові Іванові – гуцул-буковинець, талановитий письменник Мирослав Лазарук.

Галина Тарасюк, «ГРІНЧЕНКО-інформ»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.