На столичній вулиці Гончара, 52, в господі видавництва «Український письменник», його директор, поет і шевченківський лауреат Юрій Буряк подарував мені роман Івана Білика «Яр», що побачив тут небо 2011 року, за рік до смерті автора. Вийшовши з приміщення, присів навпроти, у сквері, коло пам’ятника Чкалову, кинув поглядом на 13-й поверх письменницького будинку, де в 37-му помешканні пробув з добрий десяток років – там уперше побачив, познайомився і сів за одного стола з метром і живим класиком української літератури Іваном Біликом.
… Мій майбутній тесть Григорій Миколайович Філіпчук, тоді редактор відділу журналу «Всесвіт», а згодом – відповідальний секретар часопису, маститий перекладач з французької, іспанської та португальської мов (переклав понад 30 романів та повістей, а також цілу низку творів з філософії, соціології, історії – одне слово, «наробив багато», як любив говорити про те сам Іван Білик) запросив мене, другокурсника факультету журналістики Шевченкового університету, зустрічати Новий рік: з його старшою дочкою, Іриною, ми вчилися на одному курсі, вже були взаємини, що стали вбиратися в дорослі шати.
31 грудня, десь по годині сьомій, з дружиною Світланою нагодився Іван Іванович – з тестем вони разом працювали, колись у «Молоді України», потому знову зійшлися, вже у «Всесвіті». І товаришували. По-чоловічому.
Іван Білик… Примружений, присмачений розумнющими іскрами, посміх. В очах – замаскована мудра глибина. Вже тоді нам було знати й поміж нас, руками, ходив Біликів (десь хлопці роздобули!) «Меч Арея», що його 1972 року заборонили та вилучили з книгозбірень, а нерозпродані примірники – з книгарень (із 65 тисяч накладу 5 тисяч примірників знищили). Письменника, як уже свідчить те офіційна історія, примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературної України» (понад три роки – безробітний, лише 1976 р. Іванові Івановичу вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт», чудовезна посада «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватись, цькували в пресі.
Переді мною був – ненадумана справжня лєґенда! – чоловік, що мав усталені принципи, умів їх триматися і з них не сходити. Себто – Стояти! Це ж, здавалось би, так доступно і зрозуміло! Просто Стояти! І він Стояв!
Попри цю харизму був без щонайменшої йоти високопарності, зарозумілої пихи, бундючного чванства і зверхності. Ба більше: природно гостив своєю полтавською «на медах». Заводив-грав за столом. Поводився, сказати б, зокрема зі мною, як з потенційним колегою.
Власне тоді, на другому курсі, 1984 року, (при московській владі, в «гєнсєках», правив «прєдсєдатєль КҐБ» Юрій Андропов) я вже перелопатив «Як ми говоримо», «В літературі й коло літератури…» Бориса Антоненка-Давидовича, на столі був Василь Симоненко і все, що можна було віднайти, про нього, 
заборонений і знищений його ж таки, Біликів, «Меч Арея»… Поміж нас, одиниць, став ходити самвидав шістдесятих років. Факультетським гуртом, що було тоді до певної міри загрожено, колядували-щедрували… Були максималісти: хотілося, з-копитá, в усьому розібратися…
До слова, про це: «Того ж [1984] року пішов зі світу останній з могікан «Розстріляного Відродження» Борис Антоненко-Давидович, якого до цвинтаря супроводжував цілий підрозділ КГБ-стів, а попереду жалобної процесії вони – для більшої наруги над колишнім зеком ГУЛАГу – несли портрет Сталіна. Олександр Сопронюк – чоловік уже для влади «на картотеці», бо курсову писав не «по Галану», а про творчість убієнного режимом нонконформістського шістдесятника Володимира Підпалого (науковий керівник – кандидат філологічних наук Галина Михайлівна Гримич), дозволив собі в гурті («стукачі» – на місці: як же без них у студентському товаристві) сказати щире слово про Бориса Дмитровича. Наслідки – не забарались: етапи – на виключення. Д-р Анатолій Погрібний зокрема поклав увесь свій авторитет, аби виключення не відбулось», – значив Олександр Хоменко, науковий співробітник відділу української літератури НДІУ у своєму есеї «Зимовий сад Анатолія Погрібного» (Матеріали других всеукраїнських читань, присвячених пам’яті Анатолія Погрібного, 29 січня 2009р., «Літературні явища і з’яви», Статті. Портрети. Силуети. Наближення, Анатолій Погрібний. В-во «Оранта». «Майстерня книги» ст.682).
Отож, як на своє око, я вже наче вбирався в пір’я. Набирав «плюси». Ставав на крило. Виходив до неба. І вже мало не брав Бога за бороду.
Після другого курсу, одразу, доля винесла на практику в самі «Сільські вісті», до Івана Васильовича Сподаренка. Там тоді проводили Лариса Шахова, Олександр Матійко, Василь Грузін, уже світив мій старший університетський товариш (з ним щедрували-колядували) Валерій Ясиновський… Усі поїхали по районках – попривозили звідти по 15-20 матеріалів. Я ж із «Сільських вістей» привіз лише… три. З отаким-от «куцим», на число, доробком практику, ясна річ, випадало захищати «не дуже» і «не зовсім».
І тут, знову, нагодився-розважив-підтримав Іван Білик.
Почитав мої писання. Нормально, – зауважив спокійно. Чого ти сполошився-завівся? Це ж «Сільські вісті»… Три матеріали тут – це дуже багато. Це школа. Не все одразу. Не спіши. Не гарячкуй. Я заспокоївся.
Окрім того, те ж саме завважив, уже не мені – доцентові Олександрові Петровичу Гусєву, що вів у нас практичну журналістську справу – професор Дмитро Прилюк, з кафедри журналістики, вчитель – Дмитро Михайлович, 1982 року, тоді, ще деканом, приймав мене на факультет. Тому вже після третього курсу вільно, вже як бувалий у бувальцях, я практикував по київських газетах, «одбиваючи» на своїй німецькій, з українською клавіатурою, Rheinmetall-Borsig AG в кімнаті 3-го гуртожитку на студентській Ломоносова.
Саме тоді трапилась до рук книжка болгарського літератора і драматурга Павла Вежинова – «Бар’єр»і «Білий ящір». Російською мовою. З бібліотеки «Иностранная література». Ці повісті перевернули свідомість і світ. Вони й досі фабульно перед очима. Надто ж фантастичний, з пригодами-мареннями, «Білий ящір». Через певний час тут знову постав-виріс Біликів реальний образ. З’ясувалося, Білик з болгарської переклав добру гибіль літератури, десь близько 30-ти романів і повістей, зокрема й того ж таки Павла Вежинова.
Не підводь мене, сказав Іван Іванович. Болгарські класики є й «українські». Ми й тут перші. Як і з Маріо П’юзо, і його «Хрещеним батьком», що його перший, 1973 року, тоді ще в «союзі», надрукував наш «Всесвіт».
… Власне тоді це було немилосердним проривом у зашореному культурному українському світі, а тільки потім і потім це зробили в московському журналі «Иностранная литература». Наступного дня я вже тримав у руках журнальні книжки «Всесвіту» з «Хрещеним батьком». Ковтнув його за одну добу.
… Здається, на новий, 1986-й рік нашу щедрувальну ватагу завів до Біликової господи, на Прорізну-Грінченка. Іван Іванович, як я вже значив вище, ходив тоді у крутих літературних дисидентах. І його «Меч Арея» ми читали при чесних «каганцях». «Це ми, що(?!!) – в самого Білика були (??!)», – кинулися тоді до мене навперейми Микола Гриценко з Василем Зорею. Мало не вбили-не роздерли, що не сказав, а то взяли б по золотій книжці, хай би ще живий класик лишив на пам’ять автографа. Білик од того тішився, і надто: книжку не вбили, вона живе і трудиться собі.
«Сашко, книжка повинна працювати. В будь-який спосіб! Безпосередньо чи опосередковано! Але працювати. Це її місія!», – згадується наразі, як здумував-наголошував, становив Майстер, даруючи, тільки-но «…Боги» побачили світ, того ж таки року, їхній «Похорон…».
Наступного, 1987-го, за розподілом, я подався до «Київської правди». Віталій Борисполець, Людмила Паращенко, Олександр Бригинець (усі люди нині знані, хто європейським поетом, хто в докторах наук, професором, хто автором численних монографій ходить, хто, побувши правдивим поетом-верлібристом, по серцю нині громадський діяч), спільно ми створили відділ морально-етичних і соціальних проблем. Паралельно, з Володимиром Куликом, Славком Омецінським (Іван-В’ячеслав Сергієнко), Валентиною Теличенко і Вадимом Дивничем (так само всі люди і сьогодні при нашому ділі), тоді ж таки, стали робити «самвидав», часопис «Дзвін». Збиралися чи в сквері Тараса Григоровича, біля університету, на лавині, чи вдома у Славка, на Толстого, – пропонували, горіли-сперечалися.
Друкарська машинка була тільки в мене. Ще дві – у тестя: «Оptima» і «Robotron». Тесть удома працювати не дозволив. Сказав, що «друкарські» на обліку в «конторі». Запримітять – накриють. Будуть «неприємності». В душі, по-дитячому, я це взяв на кпини. Проте послухав. Білик саме був у нас на гостині (з Іриною ми вже побралися, і я жив у приймах), благословив. Підбадьорив. Постановили, що суботами їздитиму на роботу, на Виноградар, у редакцію «Київської правди». Там, через копірку (і так по кілька разів), я заводив у кіровоградську «Ятрань» з десяток аркушів А4. Володимир Сосюра: «Мазепа», «Третя рота», поезії Василя Стуса, листи Левка Лук’яненка, тоді ще в’язня дільниці особливого режиму колонії ВР-389/36 у селі Кучино Пермської області, до поета Дмитра Павличка, есеї і поезії філософа-дисидента Євгена Сверстюка, що столярував тоді на столичній фабриці індпошиву №2… І ще багато чого цікавого, недоступного тоді «широкому загалові», ми видавали.
У 88-му я поклав для себе перейти «офіційну» межу. Подав, із нашого «Дзвону», до «КП» поезію двох Василів – попереду поставив Симоненка, далі – Стуса, написавши до обох переднє слово. Симоненко пройшов («Київська правда 15 грудня –1988. с.4, десь архівно збереглося). Стус – ні. Одразу ж пішов до «Вечірнього Києва». Редактор відділу культури Віктор Кузьменко, відчуваючи подих часу-ситуацію, спокійно, без усяких, подав Стусову поезію аж на цілих півшпальти, форматом А2…
Що робив тоді Білик!
Це треба було бачити: він просто щиро шаленів! Наче за самого себе радів! Ми зустрілися в письменницькій спілці. Іван Іванович, пам’ятається, прихопив з собою, з червоною – з рогами – закруткою, «Зубровку», пішли до нас у гості.
– Ґеорґій Філіповіч, – звернувся Білик до тестя (так він його означав у дружній бесіді), – ти бачив, що зробив твій зять? Надрукував «зека»! І де?! В офіційній радянській пресі! Василя Стуса надрукував! – доймав Білик подивованого Григорія Миколайовича, що не відав ні про що ні сном, ні духом. Уже тоді в письменника, десь закордонами, виходив його багатостраждальний сенсаційний «Меч Арея». Про Василя Стуса і про його бельгійські, 1970 року, «Зимові дерева» зокрема я слухав чи не щовечора по радіо «Свобода» – здоровенна, ще від студентських часів, «Spidola» уповні довольнила мою дисидентську хіть, охоту-бажання. Ситуативна суголосність щиро бриніла в Біликовому голосі. Він був, мов дитина.
Що ж до його романів «Меч Арея» і «Похорон богів», до яких я звертав час по час, – вони свідчили неординарну, цілковито окремішню, руку письменника. Стиль. Виклад. Текстова широчінь. Бачення. Cоковиті, ґроново оздоблені, звороти. Забуті, а то й зовсім незнані слова. Вже не кажучи про те, ЩО за пласти підважував цей чоловік, ЯК він їх важив і СКІЛЬКИ взагалі з написаного й перекладеного письмом посвідчено й вийшло друком, з-під його пера, перед люди! Сісти й просто спробувати переписати все!
«Аґа, – сказав мені нещодавно їден знайомий поліський дядько, з ним розговорилися про Іскоростень, жупан Житомир і принагідно історичного Івана Білика: то його словосполуки, з «Похорону Богів». – Це ж скільки всього перегорнути довелося – історія ж бо! Опріч того, писати… не так собі – думати ж треба, глибоко ж заходимо!»
Отож-то.
І ті, що раніше, десь наче «бралися» мені на літературу, були «письменники», наразі, проти Івана Білика, одлетіли геть. 1989 року червоно зійшов Біликів «Золотий Ра» – вільно розказана «Історія» першого давньогрецького історика Геродота.
– Сашко, як ти дивишся, аби зробити на мого «…Ра» рецензію? – тепло глянув Іван Іванович.
Це святе, подумалося мені. Тим паче… це для самого Білика.
… Редактор «КП», Віталій Заруда, якоїсь суботи застав мене в редакції за нашим «Дзвоном» – шість чисел «самвидаву» ми, проте, таки встигли зробити. Уже творилося Товариство української мови ім.Тараса Шевченка. Зароджувався Рух. Ми вже заходилися біля друкованих підготовчих листових органів – «Рух», так і назвали короткочасове видання. Рецензію на «Золотий Ра» в «Київській правді» я зробив. До того ж, став у перші «рецензійні» лави.
… Із системи вже пішов зовсім: «ТokiosTokiles» прийняли мене по-дружньому. «Такі справи», покійного Сергія Данілова, тоді, 88-89-го, юридично-правничо жили в Литві, у Вільнюсі, у Людмили Жильцової.
Вдома закрутилось-завертілось. Громадянська війна пішла: як будемо жити? Це ж не буде стажу! Не буде лікарняного! Отак узяти, з такою універстетською освітою, і піти «внікуди»!
Іван Іванович, знову і вкотре, підтримав: Сашко, іди. Є висока правда. Веде – іди! – тільки й сказав.
Десь саме тоді сталося лихо з Біликовою дружиною, Світланою: інфаркт-інсульт… Іван Іванович днював і ночував у лікарні – не одходив ані секунди од Світлани в палаті Жовтневої (нині Олександрівська) лікарні… І змусив лікарів витягнути дружину з того світу: настійністю, бажанням, терпінням, клопотами, нарешті – любов’ю… Ця його висока людська УВАГА так само вразила. Хоча, власне, тут і не могло інакше бути.
Того ж таки, 1989-го, року в трьох книжках «Києва» (№№10-12) вийшли Біликові «Дикі білі коні», один із трьох романів його скитської трилогії. Якось заніс Іванові Івановичу чергове число часопису. Білик читав попереднє і олівцем поправляв недотягнуту коректуру. З притаманним молодечим максималізмом я зауважив: мовляв, у газетах за такі-от речі не те що догани оголошували, бувало, що людей і з роботи «йшли»…
— То в газетах, – по-філософському притримав мене письменник. – Ти бачиш скільки Іван Білик усього понаписував. А вони змушені все це читати. Це томить. Треба поблажливим бути. Допомагати їм.
Я остовпів. Однак цю Біликову настанову затямив.
Невзабарі став безпосередньо до «Слова» – тоді видання Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Білик по-батьківськи уважно стежив. Літератор жив Україною. Звичаєвою. Історичною. Він, іще легендарний «Дєд», Анатолій Лупиніс, що мав за плечима 20 і три роки в’язниць-тюрем-психушок (з-поміж яких були «Владімірскій централ» і «Днєпропєтровскій «Спєц») давали сили, надії, наснаги і віри: тільки-но чув Біликове «Ґеорґій Філіповіч, ти тільки подивись, що робить твій зять!», – одразу ж дихалося вільніше і праглося більшого в роботі. Водночас Майстер одкривав цілі простори, насвітлював нові обшири. Тоді, як переважна більшість іще жила «сталінізмом-ленінізмом», тішилася «соціалістичним родоводом», очищуючи комунізм і обілюючи компартію – навіть у неї, оновлену, вступаючи! – літератор, зумисне і тонко, кепкував з цього і виводив усе на дотепний глум: постійно наголошуючи, запустив гуляти означення «сталінщина», від цього, асоціативно, висікалась «лєнінщина». Сходив намул. Вертало й виходило на поверхню давнє. Своє. Наше. Іван Іванович проводив тут делікатно, тактовно, скажу більше, якось навіть дуже буденно й непомітно. Проте слушно, надійно й ґрунтовно.
1991 року «Золотий Ра» дістав Шевченківську премію. Білик під’юджував: бачиш – ти оцінив, написав, «там» побачили – і дали, відзначили мене.
Удвох посміялися.
24 серпня того ж року ми з товаришами зайшли в ЦК КПУ, на Орджонікідзе, 11. З даху, згори, зняли уесесерівський флаг. Верховна Рада ухвалила Акт проголошення України та створення самостійної Української держави, неподільність і недоторканість її кордонів. Тато, Григорій Миколайович, прийшовши додому, викинув партійного квитка, а за одним махом, і своє секретарство в партбюро у відро, на сміття. Одночассям увесь «Всесвіт», мовчки, без галасливої реклами (звісна річ, ті, що там були, бо більшість редакції таки ходила в дисидентах), вийшов з лав компартії – «наш рулєвой» осиротів. І тут.
Іван Білик, чоловік, у якого до «… октября», і всіх його нагородово-трудових бляхових цяцьок, була повна неґація, знову підморгнув блискучим посміхом, по-доброму глузуючи над радянським минулим: я ж казав, Ґеорґій Філіповіч, дивись, що робить твій зять, – мовив він до тестя, якого по-дружньому, за всі роки товариства, дуже шанував і любив.
… Під мертве зимове сонце, коли український народ, – іще до решти не усвідомивши ДЕ ВІН, наче, «вродє би как», вагітна, будучи третій рік на п’ятому місяці, жінка, – проголосувавши за українську «незалежність» 1 грудня 1991 року, водночас обрав на Президента Самостійної Української Держави завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ Леоніда Кравчука, Іван Іванович за новорічним столом мовив: бачиш, Ґеорґій Філіповіч, з Кравчуком наші люди зостались, «не потягнули» на «зека». А я з ним колись учився…
Іван Іванович іще багатьма спогадами того вечора тішив…
Саме тоді, з-за «сінешних» дверей, аж до самої сходової клітки (у першому парадовому, на 13-му поверсі, тоді вулиця Чкалова, а нині Олеся Гончара, 52, ми сусідили з Володимиром Маняком, Віталієм Дончиком і Віктором Кавою) добряче залементували. Саме Віктор Кава (царство тобі, Вітя, небесне), з дружиною (а була вона «сурових русскіх кровєй») учергове з’ясовував стосунки-взаємини.
— Бачиш, он Кава з дружиною за все подружнє життя-буття не може розібратись, а ти хочеш, аби ми з так званою Росією, з «татарами» цими побраталися, – наче до неба чи то сам до себе проказав Білик.
Останнє – од Білика – глибоке враження: пам’ять врізала смерть Григорія Миколайовича, Філіпчука. Напровесні 2006 року. Я побув біля будинку. Потому посéдів-подумав у сквері. Піднявся вгору по Михайла Коцюбинського. Назустріч, по тому боці вулиці йшов Іван Білик з Олегом Жупанським, так само «всесвітянин», перекладач з французької. Кивнулись. Білик за Григорія Миколайовича був старшим на шість років. На шість років і пережив його.
Останні роки письменник став темний на очі. Був самотній. Проте жив. Писав. «Я вже півтора року живу сам…», – наче сповідається Іван Білик у своєму – од якого здуріти можна! – романі «Яр». «Коли це слово проявилось на папері, я задумався: сам?.. А ці люди, що приходять до мене, щойно з’явлюся у своїй хатині? […] «Живий думає про живе». Не знаю чи є така мудрість в Екклезіаста, але звучить вона цілком по-біблійному. Колись у моді було інше: мертві хапають живих. Ну, а тепер ті, кого мертві пощадили, мусять дбати про свій щоденний хліб. Я влаштувався сторожем на станції. Грошей вистачає на самий лише хліб, але якось викроюю й на папір, чорнило та дрова. Без дров не можу – на холоді мої поморожені в тундрі пальці не тримають ручку. Працюю ночами. На вахту заступаю тоді, коли нормальні люди йдуть додому, а коли вранці знову приходять, я йду городами до своєї напівхати-напівкуреня. Сплю небагато – дві-три години вранці й зо дві години надвечір. Усю решту часу сиджу над аркушем…»
Це прикінцеві абзаци з «Яру», «останнього-найпершого» Біликового роману.
Не текст – Божий Дар! Рай-Рождество! Топишся в ньому. Захлинаєшся. Проймаєшся до безуму. Стріха сунеться вкупі з шифером і черепицею. Валяться крокви. Просідає-пливе фундамент.
Живий Іван Іванович.
Живий Білик. І його, мовлене до нас, Слово. І пам’ять про нього. Вічна. І золота.
Олександр Сопронюк,
у ніч на 30 травня 2015 р. Вишгород. Старі Петрівці.
Київське море. Татар-зілля, полин, лепеха. Іде дощ.
Уже є черешні…
