Один із моїх знайомих хитрувато цікавиться:
– Тобі подобається творчість Мирослава Дочинця?
Вкмітив я куди той хилить і безпосередньо відповів:
– Е ні, з Мирослава Дочинця випирає не творчість, а сама народна мудрість.
Добре мені знайомий крутихвіст однак не перестає версти своєї:
– То, виходить, Дочинець, – оповісник українського народу?
– Ще б пак! Се – ба навіть засвідчує [аж дуже обмаль] малослівний Баран, маю на оці Євгена, цитую: «Дивним чином Мирослав Дочинець залишається автором однієї теми – самопізнання. І в цьому сенсі він залишається одним із найвідданіших сковородинців. Ця тематична відданість піднімала його на «топи» читацької моди і затіняла його новими модними іменами. Але він робить своє. І читач його з великих міст перебирається у найвіддаленіші регіони, але не зникає. Навпаки – набуває іншої якості. І цей феномен є одним із найяскравіших і найпарадоксальніших на українському нечитальному грунті».
– Ти гірше Путіна, Оросе! – бризкає ядучою слиною мені в обличчя мій давно знайомий корефан. – Усе, наше, ріднесеньке, геть зневажаєш. Адже…
– Що?!
– Свій народ потрібно любити.
– Згоден. Народ – се гніздечко, звідки випурхують на своїх крилах оперені птахи. Я – один із них.
– Ти хочеш сказати…
– Так! Я зневажаю тих лобуряк, які вдатно мостяться у засиджені гнізда й загиджують їх доконечно. Кубла, безперечно, віддають трухою і не привносять здорові потомства. Слід – самому творити! Не посягати ж на те, що ще у Середньовіччі віджило себе.
— Гм… На твою думку, Україна застрягла у Середньовіччі? – кілька крапель їдкої жовчі знову бризнуло на моє чисто поголене арійське обличчя.
– … У пізньому Середньовіччі, – як міг, я уточнив, обтершись. – Україна за тридцять років так би мовити своєї Незалежності спромоглася у підсумку на мудрагеля Зелю. Ось тобі і народна мудрість! А творчість… Творчість арійця лишень розпочинається. Легка, свобідна, як мені подарована з музею Довбуша бартка!
– Що?.. Знову кров?
– Та – ні! Творчість нейрохірургічного Юнґа сягає вище людського тіла. Карл Ґустав Юнґ, видається мені, народився і виріс не в передгір’ї Альп, а десь поблизу Говерли…
Ярослав Орос
