Як виглядає продовження традиції української літератури, де національний вміст сам підказує природну форму? Наче ріка, широка і вільна, яка тече собі до моря і ніщо не може її зупинити. Ні зливи каналізації, ні ГЕС, ні зелена цвіль. Якби у нас після 1991 року до влади прийшли національно-патріотичні сили, а не перефарбовані комсомольці-комуністи, сучасна література виглядала б так само респектабельно, як проза Володимира Даниленка, і це він би презентував українську літературу на світових книжкових ярмарках, а не одні і тє жє ліца, що за тридцять років постаріли і виписались.
Тим часом Володимир Даниленко з вічною українською усмішкою на обличчі оре свою нивку так, як потрібно саме українській землі, а не чужинським експертам.
Коли я проходжу повз полицю своєї бібліотеки, де стоять книги вартісних сучасних українських авторів, то кожного разу мені хочеться взяти до рук «Грози над Туровцем» (в-во «Піраміда»), незважаючи на 
нездарну обкладинку чорного кольору. Як і книги Валерія Шевчука, двотомник його ранньої прози, як і книги Григора Тютюнника чи Віктора Близнеця. Вони теплі й людяні, їх можна перечитувати.
Це – твори майстрів, а не пальцем зробленого покоління, яке не має уявлення про стиль і навіть синтаксис, але вже претендує на місце на Парнасі. Але почекайте, дорогенькі, це не вам і не вашим прирученим домашнім улюбленцям-критикам вирішувати, хто зараз канон, а хто не канон. Це вирішить час, що рікою пливе.
Як приємно зануритись у неспішну оповідь вишуканою українською мовою, що пахне домом, чистотою, свіжістю й поринути у вільне плавання, завжди цікаве, завжди непередбачуване. Одна повість, один роман і кілька оповідань, об’єднаних спільним місцем — Туровцем. Добре, коли центром Всесвіту стає Йокнапатофа, Макондо чи Туровець. У великих містах гасне природне світло і людина губиться. І ніхто не зможе написати про велике місто велику книгу. Міфи – прошу дуже. Як на мене, це наразі вершинна книга Володимира Даниленка, бо вона магічна і написана все ще вільним письменником.
Вільний той, хто завше непередбачуваний, в пошуках, у самовдосконаленні. Володимир належить до мого покоління, яке знає мовчання і езопівську мову, і пам’ятає сексотів у кожній студентській групі, на кожних письменницьких семінарах, коли навіть бібліотеки контролювали видачу книг Кафки і Камю, і всюди підслуховували. Тому у мені все всередині перевертається, коли я читаю роман «Клітка для вивільги», бо клітка – то символ літературного покоління вісімдесятників. У когось атрофувались крила, хтось помер від алкоголізму, хтось злякався і став сексотом задля успіху, а хтось став Майстром, але його витвори не потрібні, заховані під літературним сміттям.
Колись українці повернуться до традиції, але навряд чи ми до цього доживемо.
Галина Пагутяк
