Ліда стидалася баби Галі. З самого дитинства. Скільки вона пам’ятала, баба Галя була суха, сива і неначе брудна від плям на обличчі та руках. Баба щодня зранку пила чай з сухарями та зникала аж до самого вечора. Ці сухарі, які баба сушила в марлі на батареї, чомусь дратували Ліду найбільше.
– Ба, ну візьми ти батона, ну? – сварилася вона, спостерігаючи, як баба вмочає сухар в чай і кладе до свого майже беззубого рота…
– Не хо’, Лідок, ти їж, – голос баби рипів, немов старі кухонні двері.
Ліда ненавиділа оте «Лідок». Як і старі двері, і замизгану газову колонку, і всю квартиру, в якій вони жили вчотирьох – батьки, баба і вона. Коли вона виходила в місто й опинялася в калейдоскопі з вивісок, людей і машин, їй здавалося, що оце все і є справжнє життя, а оте все старе вдома, разом з бабою, то є справжня смерть.
Найсильніший життєвий шок спіткав Ліду в сьомому класі. Якось вона з дівчатами замість школи пішла в кіно. Вони бігли вулицею, щебетали про щось, наче зграйка горобців, аж раптом біля хідників підземного переходу, що вів на інший бік вулиці до кінотеатру, Ліда заклякла.
– Агов, принцесо, ти чого стала?
– Лід, давай, бо спізнимося.
– Ти шо, привида побачила?
Дівчата махали їй знизу з переходу та Ліда, не моргаючи, дивилася на сходи. Там на ящику в оточенні букетів квітів та якогось дрібного краму сиділа баба Галя.
В якийсь момент їхні очі зустрілися.
– Лід, ну ти йдеш? – кричали подружки.
Не кажучи ні слова, вона рвучко розвернулася і пішла геть. Її душили сльози сорому. Так ось куди щоранку зникає баба. Позорище! Чого їй не вистачає? Сиди вдома, дивися телевізор, як всі пенсіонерки, жери свої сухарі, тьху на них…
Ліда майже бігла і вже ревіла від образи на бабу. А якби подруги побачили? Ото було б їм приводу для насмішок.
У школу вона не пішла. Проплакала в парку, доки не стемніло.
– Доню, що з очима? – мати є мати й відразу побачила зміну в доньці.
– Все добре, мам, важкий день. Ніби піском сипнули в очі.
Баба прийшла, як завжди, останньою, однак нічого не сказала. Ліда довго лежала без сну, уявляючи що і як скаже, коли баба зайде поговорити. Але та не зайшла. Спочатку Ліда просто чекала, потім психувала, та з рештою заснула. На ранок баба звично сиділа на кухні та вмочала в чай сухарі.
– Ти нічого не хочеш мені сказати? – Ліда стала біля холодильника і вперла руки в боки.
Баба спокійно вмочила сухар в чай, трохи роздивилася, як крихти малюють коло по темній поверхні, і підвела очі на онуку.
– Я люблю тебе, Лідок, – промовила вона тихо і впевнено.
– Та ну тебе, стидоба, – Ліда вискочила з кухні й гайнула в кімнату за портфелем.
Більше вони не розмовляли. Мабуть, років зо три. Не те, щоб зовсім, намагалися не вплутувати батьків, проте нормально не говорили.
– Я люблю тебе, Лідок, – хіба що чула час від часу Ліда та фиркала в бабин бік.
У день вступу до університету Ліда летіла додому на крилах. Нехай не на бюджет, однак все одно вона одна з найкращих, і буде вчитися там, де все життя мріяла, стане вченою, а не аби ким. Вона мчала вулицями міста і все посміхалося їй: будинки, машини, навіть набундючені рогаті тролейбуси.
– Мамо! – крикнула вона, вскочивши у квартиру. – Я вступила! Ти чуєш?
Наступної миті вона побачила матір, яка сиділа на дивані зігнувшись, як дитина в утробі, і батька, що нависав над нею з вологим рушником і нашатирем. Ліда зупинилася, ніби з розгону вдарилася в невидиму стіну.
– Що? – вона навіть не змогла договорити, слова застрягли у горлі.
– Баби Галі, – ледь чутно промовив батько, – більше нема.
Ховали бабу тихо. Священник, кілька сусідок, домовина на табуретках перед під’їздом, два вінки та старий спеціальний ПАЗік. Попрощалися, відвезли в село, звідки вона була родом, і закопали поруч із чоловіком, якого вона пережила майже на сорок років. Коли приїхали додому, мати поцілувала Ліду і дала конверт.
– Що це?
– Це баба тобі написала. Вона важко працювала все життя. І навіть на пенсії торгувала квітами та цигарками в переході, бо хотіла, щоб ти мала змогу вчитися. І в найкращій школі, і в найкращому університеті.
– Мамо, я не розумію…
– Вона дуже переживала, що ти не зрозумієш, тож торгувала в іншому районі, щоб ти випадково не побачила.
– Мамо…
– Вона сама закінчила лише шість класів, зробила все після смерті батька, щоб я хоча б закінчила технікум, а потім у неї була одна мрія – ти.
Ліда пішла в кімнату, сіла на ліжко, розкрила конверт і розгорнула складений вдвоє папірець у клітинку. На ньому майже печатними буквами було старанно виведено: «Я люблю тебе, Лідок».
Руслан Горовий
