Не маємо права забути! Уже було б 93! Українському читачеві прізвище Колесник на слуху, бо в різний час Степан Павлович працював у газетах «Молодь України», «Радянська Україна», «Літературна Україна», «Сільські вісті» та журналі «Україна». Немало часу в своєму житті Колесник присвятив журналістським мандрам: од зелених Карпат до сивого Паміру, від Арктики (Ямал) до Венеції, Риму, Афін, Олімпії, Відня, Будапешту… Канал УТР створив відеофільм «Історія публіциста» про Степана Колесника.
Можливо, така читацька шана та увага й через те, що Степан Павлович – автор багатьох книжок нарисів та оповідань, численних гострих і актуальних публіцистичних виступів. А ще, мабуть, не побоюсь цього слова – всенародна пошана до його творчості – через не трафаретноштамповані заголовки, осьо, читайте: «Куди пливе ескадра?», «Чи виросте щетина на долонях пана Олійника?», «Правда на залізному замку», «З вилами проти Закону», «Прокуратура «валяє дурня», «Українська свиня обдурила ЦК і весь народ»…
Степан Колесник, як журналіст, двічі «винагороджений» Петром Шелестом по саму зав’язку: рішенням Політбюро ЦК КПУ з ініціативи самого Шелеста 32-річного журналіста вигнано з роботи в газеті «Радянська Україна» (органі ЦК КПУ) із забороною «писати й малювати», себто перекрито доступ на сторінки будь-яких видань.
А через шість років Політбюро на чолі з тим же керманичем, виключило Степана Павловича з партії, видавши, по суті, «вовчий білет», – прізвище Колесника занесено до «чорного списку» і не мало права з’являтися будь-де під публікаціями чи навіть під «закритими» (себто, не призначеними до публікації) видавничими рецензіями. Живи, як хочеш.
Журналістська і викладацька доля багато років нас то поєднувала, то кожний мандрував своїм шляхом: співпрацювали в журналі «Україна», а коли я трудився в Інституті журналістики, яким керував «сват» – окрім конференції та наукових заходів – возили студентів на літні канікули на Херсонщину: збирали кавуни, яблука, сливи і «всьо остальноє».
Да, іще пили виноградне вино, зізнаюся – сильно не напивалися і до студенток не приставали – у нас «с етим делом – строго!». На тих херсонських степах і фотографував колегу, правда, не з дівчатами – з радгоспним керівництвом.
Імовірно, найтрепетнішим спомином про письменника Степана Колесника є те, що він – рецензент моєї першої книжечки «Передай вогонь синам». Переповідали: коли Григір Тютюнник, який у видавництві «Молодь» відповідав за прозу, запитав у Степана Павловича: «Що будемо робити з цим Жадьком», Колесник-рецензент відповів коротко: «Мона друкувати». Це був 1984 рік…
Шановний Степане Павловичу: я, ми не забули. Пам’ятаємо, що у Вас сьогодні,12 лютого – день народження!
Віктор Жадько
