Юрій Іздрик — поет, прозаїк, художник, музика і трохи маг, наскільки я розумію. Влітку йому минуло 60 літ з тієї миті, як він народився на Івано-Франківщині, у Калуші; і там живе! От се правильна тактика і стратегія українського письменника, митця. Закінчив Львівську політехніку, механіко-технологічний факультет — з тих пір і метикує, яко професіонал, що так і не так із технологіями та магіями життя.
Співтворець, разом з Андруховичем і Прохаськом, «Станіславського феномена». Автор кількох романів, серед яких найголосніший, здається, «Воццек», — той самий, який я досі не прочитав.
Не прочитав, то ж не маю права говорити про щось більше. Відтворю просто один із віршів Іздрика — віршів, який мені чи не найближчий. Тим більше, що він називається ПРОХАННЯ і нині сприймається як звернення ювіляра. Ювіляра-постмодерніста, який зізнається у тому, що стилістика ночі якось уже не смакує. Тре’ діждатися світанку, треба побачити «інші лаштунки», а за ними «вітрила нових кораблів».
Та поки що усі дороги обриваються прірвою, через яку не перескочити. Це Прохання-молитва — вимолюється молитва інша, справжня, магічна, посеред «вертепу убого хворого». Аби молитви склалися у колискову…
Сто з гаком літ тому герої Чехова мріяли про щось подібне — дожити до гармонії, до неба в перлах і співу янголів. До спокою благовісного… Що було наступні сто літ ми знаємо надто добре — дожили до Путіна. Виходить, щось не так із стилістикою життя — забагато в ній схилянь-колінкувань перед ніччю, в якій і народжуються вурдалачні потвори. День-то кому творити — невже лишень поетам?
У проханні Юрія Іздрика — вселенська печаль і надмір трагічної української емоції. Він, мабуть, чув, що не спочине цей світ, і не поспить. Хай так, але який прекрасний витвір українського слова і духа! Кожен такий усе ж наближає нас до сподіваної гармонії.
Отже, Юрій Іздрик. ПРОХАННЯ
помолися за мене своєму богу
помолися за мене кому-небудь –
обриваються прірвою всі дороги
і на пил розпадається власна суть
помолися за мене куди захочеш
хоч в діру у стіні хоч в небесний просвіт
вже несила терпіти стилістику ночі
вже несила дивитись на чорний цей світ
помолися за мене окрайцем думки
чи ударами серця – без сліз і слів
за лаштунками світу є інші лаштунки
а за ними – вітрила нових кораблів
помолися бодай же за тих хто в морі
в морі горя розпуки війни біди
помолись за вертеп цей убогий хворий
і не йди вже від мене
нікуди не йди
із твоїх молитов я складу колискову –
хай спочине цей світ
хай хоч трохи поспить
хай почнеться все знов з обережного слова
і за мить до кінця
хай зупиниться мить
Сергій Тримбач
