Напередодні професійного свята українських журналістів випала нагода поспілкуватись онлайн із професором кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка Віктором Івановичем Шпаком, заслуженим журналістом України.
Найперше запитали про його шлях у професію, що до того спонукало?
— Який був стимул, питаєте? Життя змусило — розповідає Віктор Іванович. — Спочатку це було просто хобі. Писав різні тексти, а потім сувора дійсність змусила писати про злободенне, почав заробляти гроші. Та так і живу в цій професії вже багато років. А тепер ще й викладаю.
— Чи були хвилини професійного розчарування?
— Ні, ніколи не було. Мені здається, я все своє життя займався тим, чим маю займатися. Я закінчив свого часу столичний Політехнічний інститут, який, до речі, допоміг мені стати професійним журналістом. Там була дуже потужна поліграфічно-видавнича база. Відтоді журналістика та поліграфія мене захопили цілковито.
— Як змінилась журналістика за останні десятиліття?
— Ну, ось бачите, ми спілкуємось дистанційно… Або чи могли ми раніше, в роки моєї молодості, подумати про ось такі чудові відеоконференції? Звісно, ми про щось таке мріяли. Але хто би міг подумати, що все станеться так швидко? Десь у 80-х роках минулого століття я потрапив на одну американську виставка сучасної на той час техніки, і там я побачив консультації із лікарями по телефону. Тепер я вас, по суті, консультую телефоном…
– З якими проблемами стикається нині українська поліграфія?
— Назагал українська поліграфічна база сьогодні – то застаріле і зношене обладнання. І що найгірше – ніхто не збирається в тій царині щось змінювати. Поліграфічний цивілізований світ натомість живе за іншими законами. Наприклад, у Німеччині поліграфічне обладнання змінюється щокожні 7-8 років. Те саме з книгодрукуванням і його збутом. Ми, власне, не друкуємо і не продаємо книжки. Бо хіба можна назвати вітчизняне книгодрукування «живим», коли середній наклад книжки у нас – 500 примірників… Книжки друкуємо не на рівні країни, а на рівні села, навіть не села, а хутора…
Українська поліграфія і книгорозповсюдження сьогодні – то задавнені, комплексні проблеми. Одна з них — ціна на продукцію. Ціна на нову українську книжку лякає нині пересічного нашого покупця. Він постає перед вибором — поїсти чи почитати книжку? Відповідь ви знаєте, вона очевидна. А навколо нас тим часом купа країн із розвинутою поліграфією. Ми ж не беремо за приклад чужий успішний досвід, ми й надалі йдемо своїм шляхом у… тупиковий бік.
– Що порадите насамкінець?
— Якщо хочете чогось досягти — любіть свою справу. Якщо не любите працю, якою заробляєте на хліб – киньте її, поки не пізно. Якщо наважитесь писати і видавати книжку, пам’ятайте — це ваше дитя… Ще одне — видавничій справі можна навчитися, а журналістом треба народитися! Оце мої найперші поради. Але поза всяким — вчитися треба скрізь і обов’язково, не зупиняючись, «гризти» науку, якщо волієте бути кращими серед кращих.
Андрій Жуков, Олександр Смотрік,
студенти Інституту журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка
