В очікуванні творчої зустрічі гуляю подвір’ям санаторію. Назустріч молода жінка, очі і рот широко відкриті.
«Це ви?»
«Я», – кажу я.
«Це ви написали?»
«Що?»
«Криничара?»
«Начебто я».
«Не може бути. Як це вам вдалося?»
«Не знаю. Мав папір і ручку під руками…»
«Клас. Аж не віриться, що живий…»
«Ще живий».
«Можна я торкнуся вас?»
«У мене нежить».
«А сфотографуватися можна?»
«Краще перше».
«Краще і перше, і друге. Я дам вам кефір».
«Що?»
«Нам на вечерю дають кефір. Мені для вас не шкода…»
Мирослав Дочинець
