У ніч з четвертого на п’яте червня бачив сон на професійну тему, що увібрав у себе реальне, асоціативне, алегоричне… Приснилося, ніби мене призначили редактором міськрайонної газети. Таке справді було у 1987 році, і я став наймолодшим керівником місцевого видання Київщини. Вперше після дворічної перерви в новій якості іду на роботу в редакцію, і мені коле в очі звалище сміття з битої цегли, шлакоблоків, скла, трісок, паперу біля приміщення. Це неприємно вразило, бо знав, що є прибиральниця, яка повинна слідкувати і за територією. Чекала й інша придибенція. Не прийшов представник від засновників сказати щось з такої нагоди. Колектив чекав його, тому виникла якась незручна пауза.
Я не розгубився, в редакторське крісло не сів, а примостився з боку за столом як гість. І розмову повів не про газету, а про територію, яку потрібно негайно прибрати. Тему з ентузіамом підхопив безприв’язний водій, якому обридло вислуховувати від людей про неподобство, як вони кажуть, не біля редакції, а біля газети. Тож сказав, що беремо інструмент, який є, а коли станемо чистими, то й люди говоритимуть інше.
Я ніби за відгуками й оцінками був непоганим редактором, газету поважали, боялись, тираж зростав, мене за критичні матеріали в міськкомі партії молитили як снопа. Міськкому не стало, а ціпи свою роботу знали… Ще й тому, що в редакції працювали сильні журналісти, які начальству в рот не заглядали, а чесно і вперто тягли свого журналістського плуга.
Коли проснувся, подумав: «А до чого тут сміття?» І зрозумів, що це ж війна, розруха, озброєні орки, московські воші і українські гниди, яких треба душити голими руками та гнати з нашої землі.
А редакторської і журналістської каші хоч і не переїв, але наївся досить. Мені з керівної роботи запам’ятався випадок, який в шахах називається цугцвангом. Це коли куди не походиш, все погано. Одного разу виникла конфліктна ситуація між двома сторонами. Одна з них принесла в редакцію критичний матеріал на іншу і сказала — якщо не оприлюдните, подамо до суду. Інша, дізнавшись про це, заявила, що зробить теж саме, коли кореспонденція зʼявиться на шпальтах.
Я, як редактор, довго шкріб потилицю у пошуках виходу із неприємної ситуації. І знайшов. Своєю владою поміняв заголовок, вже не памʼятаю який, на: «У кожного своя правда».
Хоч і був розгул демократії, але до суду потрапив. Пізніше для мене це стало майже звичною, хоч і неприємною справою. Словесний вердикт судді, якщо не юридичною мовою, був приблизно таким — а й справді, чого тут судится, у даному випадку у кожного своя правда. А я збагатився новим досвідом. І розуміням того, що треба триматися подалі від суду, хоч для журналіста, якщо він був на боці правди і добра, це як для солдата медаль “За бойові заслуги”.
Тож вітаю однокурсників, знайомих журналістів з «Нового життя» та «Урядового курʼєра» і незнайомих з інших видань з професійним святом! Чи то ми самі, чи то життя обрало нам цей фах, але ми повинні бути вдячні долі, що так трапилось. Будьте здорові, тримайте стрій! Незабаром зустрінемося на червоній площі, біля мавзолея леніна.
Анатолій Волошиненко
