Сьогодні, колеги, не наш день. Не робіть собі свята! Сьогодні ми схиляємо голови перед пам‘яттю всіх вбитих на цій війні журналістів. Наших та з країн-союзників. І вітаємо тих з нас, хто не в ресторанах, і не в бридотних, брехливих телемарафонах, а в бронежилетах.
У ніч з четвертого на п’яте червня бачив сон на професійну тему, що увібрав у себе реальне, асоціативне, алегоричне… Приснилося, ніби мене призначили редактором міськрайонної газети. Таке справді було у 1987 році, і я став наймолодшим керівником місцевого видання Київщини. Вперше після дворічної перерви в новій якості іду на роботу в редакцію, і мені коле в очі звалище сміття з битої цегли, шлакоблоків, скла, трісок, паперу біля приміщення. Це неприємно вразило, бо знав, що є прибиральниця, яка повинна слідкувати і за територією. Чекала й інша придибенція. Не прийшов представник від засновників сказати щось з такої нагоди. Колектив чекав його, тому виникла якась незручна пауза.
25 травня минуло чотири роки, як його не стало… Нас познайомив Степан Сапеляк під час Шевченківських днів на Тернопільщині в травні 2007 року, хоча рік перед тим ми в перерві засідання з’їзду сиділи за одним столом в кав’ярні київського будинку художників. Ця випадкова ситуація нас не зазнайомила. Ми жили за Тернополем в якомусь санаторії. Увечері я вийшов на вулицю, на лавочці сиділи Сапеляк, Кремінь і Кичинський. Останній якраз отримав Шевченківську премію.
«І ніякої зради немає з мого боку. Мене самого зрадило життя, одібравши в мене молодість», – намагається осягнути витоки своїх руйнівних вчинків і відчуттів герой роману «Записки Кирпатого Мефістофеля». Ризикну припустити: навіть через сто років після того, як Володимир Винниченко його написав, цей текст досі цікавий сучасним читачам. І не стільки через хвацько (мелодраматично і навіть по серіальному) закручений сюжет і яскраві образи головних героїв, скільки складними моральними дилемами, які їм доводиться вирішувати.
