25 травня минуло чотири роки, як його не стало… Нас познайомив Степан Сапеляк під час Шевченківських днів на Тернопільщині в травні 2007 року, хоча рік перед тим ми в перерві засідання з’їзду сиділи за одним столом в кав’ярні київського будинку художників. Ця випадкова ситуація нас не зазнайомила. Ми жили за Тернополем в якомусь санаторії. Увечері я вийшов на вулицю, на лавочці сиділи Сапеляк, Кремінь і Кичинський. Останній якраз отримав Шевченківську премію.
Кремінь завжди говорив з погано прихованою іронією. Якийсь жаль відчувався в його словах. Я не знав його творчости, так у загальних рисах, і коли ми щось почали розмову, то пан Дмитро, власне, говорив, що ніхто нічого не читає і не цікавиться ніким. Це був і камінь у мій город.
Десь тоді ми й домовилися про розмову, яку таки провели і той матеріял видрукований 2008 року на сторінках нині почилого в Бозі журналу «Перевал». Після 2009 року були перманентні зустрічі і короткі розмови з Дмитром Кременем у Києві, коли обоє приїжджали на Правління Спілки.
Найдовша бесіда з ним була на Київському вокзалі, десь 2012 або 2013 років. Так сталося, що ми чекали своїх поїздів, я на Франківськ, він на Миколаїв. Сиділи ми години дві й говорили про літературу, ще згадали за Антона Морговського, якого Кремінь знав по Миколаївській спілці. Я попросив написати спогад про Морговського, що пан Дмитро зробив.
Кремінь в розмові зі мною не був відвертим. Все говорив натяками, напівнатяками, вдавався до алюзій, які я не міг розшифрувати. Пан Дмитро був очитаний (тепер люблять кидатися словом: інтелектуал, енциклопедист), добре знався і розумівся на поезії. Аби його зрозуміти і увійти в його ритм мовлення, треба було частіше спілкуватися (це вже зі Щоденників Івана Чендея мені привідкрилася творча драма Дмитра Кременя). Але постійно в його розмові, в його інтонації, в його жестах відчувався якийсь прихований жаль за чимось далеким і безнадійно втраченим, про що пан Дмитро нікому не міг виповісти.
Тому його душа і його слово виповнені метафізичним туском, якого, навіть, хороший настрій чи вдалий жарт не могли зняти…
Євген Баран,
на першій знимці: письменницький з’їзд 2011;
друга знимка: 2006 рік, в перерві спілчанського з’їзду,
крайній справа за столом, з шевченківським вусом,
Дмитро Кремінь
