Як чвалить час! І як усе міня! Часто одним хапом: не сонце на місяць, не світло на темінь, навіть не літню палінь на зимову дюдю, а щось глибинне, тектонічне. Щось, на чому стоїмо, за що чіпко тримаємося у тій космічній гонитві на дистанцію від потопу до «життя вічного».
Все міняється під правдивим небом.
Оцей муж щирої політики ще п’ять років тому красувався молодою парсуною на столичних біл-бордах під іншими кольорами і партійними символами. Злизала корова п’ятирічку за мах хвоста, злизала й ті партійні барви-символи, а галасливий, мов базарний день, «Фронт» із недолугим Прем’єр-Кулявлобнем немічного уряду пустила собі на потраву та на жуйку…
І «вірні багнети партії», вічно недохарчоване депутатство плюнуло на той побитий на цвіту «Фронт», чкурнули з ватаги хто куди, мов дристиве вояцтво, зриваючи на ходу партійні нашивки і зирячи жадібно, куди б свого рота у масних заїдах притулити, до якого ситного затовку. Кому б чоботи потюхтьорити за тепле стійло і солодке пійло.
Отак натовчені до невпізнання гузна стають «новими обличчями» вітчизняної політики. Але я не про цього мужа. Цей перебіжчик із фронту у музичний тил повернув мене в далеч неповторную. Рисами він — викапаний син свого батька. А батька я знав. Ще з університету.
Нас познайомили батуринські військові табори. Зблизила українська пісня. Не пригадую, що виспівувала на плацу їхня «філософська» рота — здається, щось «уставноє, номєр трі». Щось таке «заліхвасто-прідурковатоє», на кшталт «Салдат верньотца — ти только жді», а наша «журналістська штурмова» виводила «Розпрягайте, хлопці, коні…».
І як виводила!
Тодішній хвалений «краснознамьонний» Хор Алєксандрова, якби нас почув, — точно, поганьблений, самоліквідувався б.
Отоді ми й зазнайомилися і навіть сприятелювалися. А коли Бог подарував нам Незалежність і демократичні вибори до Верховної Ради, Сашко почепив на шию плаката і вийшов у підземний перехід столичної площі Толстого, агітувати за себе. Ми стрічалися там ледь не щодня, я мешкав неподалік, у комуналці. І на виборах у мене вибору не було — голосували родиною за нього.
А потім Олександр Ємець пішов в уряд, став віце-прем’єром. А я поповнив перший набір спудеїв Інституту держуправління при Кабміні. Того, який згодом став Академією при Президенті. І на Новорічне свято до нас прийшов Сашко. Оточений свитою, поважний, засівав з трибуни якісь патріотичні трюїзми, щось розумне і що характерно – вічне…
А далі?
А далі відбулося дуже тоді новаційне таїнство — фуршет. Це коли на трьох — хляшка «аква-віти» і пів канапки.
Олександр батькович компанією почесних гостей діловито і демократично продефілював повз мене до окремого столу, збалансованого за всіма поживними речовинами. На моє вітання не зреагував. Не помітив, хоча ледь ліктями не стукнулися. Було трохи дивно й, чесно кажучи, ніяково…
Але… ні то й ні.
Зібралися ми своєю компанією на белебені, за крайнім столиком, де, повторюся, було що хильнути, але катастрофічно бракувало закуски. Але й то не біда: ми смачно закушували співом. Спершу — колядками та щедрівками, а далі пішли у хід пісенні різносоли — від тоді ще екзотичних пісень «усусусів» до козацьких і застільних.
Наше пісенне бенкетування залюднювали колеги із сусідніх столиків. Набрався уже потужний хор. І раптом з-за столу президії вилущується фігура, полишає свою теплу сановану кумпанію, вже нетвердими кроками чапає через усю залю до нас. Підходить, обіймає мене за плече і каже так, наче ми щойно з ним хильнути по «енній»: «Валеро, а давай оту… Нашу… Вашу… Батуринську».
Моїх колег-хористів, признатися, од такої оказії ненадовго заціпило. Мусили ми удвох з Олександром Ємцем, із Сашком, заспівувати, аж поки наші не здогадалися — не підхопили дружно: «Маруся раз, два, три калина…».
Дивлюся тепер на патрети його сина, якими заліплено та застелено нині мою півкілометрівку від тролейбуса до будинку…
Диво — як же усе міняється!
Як усе дорожчає, набирає ваги, приростає значущістю… Як набиває собі ціну… Тільки нас, телепнів, «шанують» великим оптом.
Валерій Ясиновський
