Це буде важко пояснити, чому в мене вкрай насторожене ставлення до Олега Сенцова. Я перечитав і переглянув усі його інтерв’ю, й на їх основі в мене склалося дуже прихильне враження як про людину не багатослівну, яка не корчить із себе великого політика.
Це все справді імпонує, і саме воно дещо заважає належним чином аргументувати мої перестороги.
У чому річ…
Мене глибоко турбує, що стаханівськими темпами штампується й легітимізується новоявлена ідентичність «російськомовний патріот». Навіть не двомовний – а, власне, одномовний російськомовний. Я вважаю, що незважаючи на жодні драми та заслуги, не може національним героєм бути людина, яка двох слів сказати не може державною мовою тієї країни, яку він так любить і за яку так фатально відстраждав.
Я чудово усвідомлюю ступінь русифікації своєї країни, але при цьому вважаю, що приклад зворотнього процесу — свідомої дерусифікації — повинні давати якраз такі символічні і в чомусь навіть сакральні постаті, як Сенцов, і не лише він один.
Я хочу почути з його уст не мову того, хто його кинув за грати, а насамперед мову моєї країни. Крим, виховання, російське походження – це все зрозуміло, але не думаю, що українська мова є надто важчою за англійську, тож якщо людина любить Україну, то українську мову можна спробувати опанувати. Тим паче коли її 300 років знищувала та сама держава, що позбавила волі тебе.
Також мене напружують деякі висловлювання Сенцова. Зокрема, стосовно невідворотності тісних зв’язків із Росією.
Дякую, але ні!
Гадаю, бранець Кремля мав би ратувати за цілковите виривання своєї країни з лап русского міра, тому що це і є метою всіх національно-визвольних змагань українців.
Не розумію я також позиції, мовляв, є окремо Росія, а є окремо путінська Росія. Це стандартний блуд багатьох патріотів, яких усе одно пуповина тягне на схід.
Не існує двох Росій.
Не існує окремо жахливої верхівки й «заблудлого братнього народу». Існує єдина, з підтримкою знизу, ворожа, агресивна щодо України держава, яка ніколи не схвалить нашого вступу в НАТО, ЄС та й просто нашого державницького успіху.
Думати, що існує якась невидима проукраїнська Росія «внизу» – це себе дурити. Я не хотів би, аби національний герой України популяризував подібну хибу.
Я сподіваюся в майбутньому бачити дещо інше у виконанні людини, яка стільки горя натерпілася від «братьєв».
Остап Дроздов
