Київське «Динамо» зараз грає кепсько, і я перестав ходити на стадіон. Соромно сказати — жінка не пускає. Бо виносив із хати скажені гроші, а вертався опівночі, злий і тверезий.
Тепер ось сиджу в першому ряду перед телевізором, дивлюсь, сумую, бо колись були часи… Часи, коли в нас була компанія і все починалося зранку.
Один замовляв столика в «нагрітому» місці і казав там дівчаткам: все як завжди — відбивна і картопля по-селянські. Другий забігав на базар і брав тонесенької — тане в роті – підчеревинки, плюс солоних огірочків унікального посолу в «перевіреної» бабусі. Третій закуплявся «біленькою» із розрахунку нуль три на брата і ще дві по нуль п’ять «на коня» на всіх.
Все готово, горілка мерзне і якось треба діждатись вечора. Рятував фан-сайт «Динамо від Шурика».
Нарешті б’ють куранти і можна боком-боком до начальника, аби повідомити, що вже всьо, треба йти. Начальник виразно дивиться на годинника, а він, тварина, холодно фіксує ще купу робочого часу… Начальник кривиться, але бажає перемоги. Я починаю його любити.
А далі — соколом ясним до точки розігріву. Поки при пам’яті, розраховуємося між собою за білети, «біленьку», сальце, огірочки і «Україна – вперед». Перша чарочка, як годиться, йде за перемогу, друга — за друга, третя – встаємо — за коханих, які нас відпускають. Ми вміємо бути вдячними.
Приблизно до п’ятнадцятої чарочки, перекрикуючи вулицю, проходить детальний розбір гравців, тренерів, суперників і прийнятної тактики гри. Потім кілька разів «на коня» і бігом на стадіон. У «храм». Де дев’яносто хвилин щастя невідомо як зникає зірваним голосом і лавиноподібним тверезінням.
Якщо програли — то зразу по хатах, нічия означає: ще чарочку і по хатам, перемога означає, що вечір не буде млосним, хлопці…
«Динамо» колись зазвичай вигравало і — ранок був важким.
Оплакуючи передчасно зотлілу заначку, прикриваю колєгу, який раптом не прийшов на роботу. Трохи переживаю за нього, він мухи не зобидить, але подробиці ночі неясні. Лунає телефонний дзвінок. Дружина ангелоподібного колєги: «Он еще в ванной, во льду… Знаете, Сергей Николаевич, я никогда не думала, что быть женой это так опасно…»
Були часи.
І ми були козаками.
А сьогодні я в першому ряду насолоджуюсь грою м’ячем від Шарля Ексбрайї. Істинного творця іронічного детективу з неповторним французьким шармом. Зовсім не Дар’я Донцова, як комусь здалося б. Але шкодую за єдиним — що не маю українського перекладу цього геніального француза.
Сергій Волошин
