«Нелегко було Україні закінчити свої визвольні змагання, поки стала вона суверенною соборною Українською Народньою Республікою. А ще важче було закріпитися, розбудовуватися, оборонятися від ворогів, а в першу чергу від москалів.
Ці останні, як великодержавники, протягом кількох сот літ, не піднімали революції в Росії, щоб її роздробити, а навпаки, щоб себе територіяльно поширити, скріпити господарські й міжнародньо-політичні позиції Росії.
Цього трималися вони всіма засобами і за Тимчасового Уряду, і за Леніна-Троцького. Сталін же поставив свій прапор перемоги в Берліні, а тепер москалі поширюють свої впливи з різними успіхами в Европі, Азії, Африці й Америці.
Самостійність України москалі вважали за перешкоду на шляху швидкого здійснення своїх «месіяністичних» кличів і планів. То й пішли тотальною війною проти Самостійної України, мобілізували проти неї всі сили пропаганди, політичних маневрів і зброї.
Слабосилість молодої самостійної України використала теж і новопостала Польща під патронатом держав Атланти, головно Франції, і – теж пішла війною на українські землі»
(Дмитро Герчанівський.
Вигнати окупанта. Мюнхен. 1963 р.)
Нічого Історія нікого не вчить, головно, українців.
Втомився. Від Історії, від українців, від себе, яко українця.
Євген Баран
