Було ще літо. Стояла неймовірна спека… Часто у ліфті я стрічалася із літньою жінкою. Була вона такою старою, що аж дихала повільно, говорила з паузами і дивилися на світ спроквола…
Бабуся спускалася на перший поверх, щоб посидіти на лавиці біля квітника й помилуватися природою. В ліфті вона любила поговорити із сусідами, заводила зазвичай розмову про погоду…
Жалілася, що на останньому поверсі важко дихається… Я дивувалась, бо такого ніколи не помічала. Мені всюди дихається однаково.
В особливу спеку бабуся спускалася на перший поверх у нічній сорочці. Це так незвично виглядало, ніби кадри із високого авторського кіно. Я мовби потрапляла в світ, де старість шурхотіла старими паперами, листям і клейонкою на столі.
Іноді, виходячи із ліфта, декотрі сусіди робили бабусі послугу — натискали на кнопку, щоби двері ліфта зачинилися. Бабуся робила все так повільно, що поруч із нею кожен відчув себе володарем часу, суперменом, людиною із надздібностями.
Наприкінці літа я поверталася додому і раптом побачила, що двері під’їзду розчинені навстіж. Я підійшла ближче, намагаючись розпитати людей що трапилось. Лікар швидкої допомоги із санітарами штовхали візок із бабусею в нічній сорочці.
Бабуся ледве говорила.
Очі в неї були налякані… «Ну.., — подумала я, — невже це було останнє літо цієї жінки?» Я ніяково зупинилася, не знаючи що сказати. Бабуся бажала попрощатися із консьєржкою.
Треба знати нашу консьєржку.
Такий цікавих, балакучих спритних людей ще треба пошукати. Всі офіси світу плачуть, що вона у них не працює. Жінка ця знає поіменно всіх мешканців нашого будинку, знає всі цікавинки, всі нецікавинки… Кожна її секунда — це пошук нової інформації.
І ось наша консьєржка зі всією їй притаманною спритністю каже бабусі, якої очі вже готуються до смерті, вона злякана, стривожена, вона вже ледь говорить… І ось консьєржка у цю мить говорить: «Лікуйтеся, повертайтеся, приїжджайте, чекаємо на вас!»
Я подумала: «Це ж треба мати такий талант, так впевнено, красиво, харизматично брехати».
Минуло літо. Прийшла осінь.
І що Ви думаєте?! Днями бачила бабусю. Вона їхала із першого поверху, на свій горішній. Зараз вже геть не спека, і точно не літня, але бабусі, певно, так само важко дихати на верхотурі нашого будинку. Але головне — вона повернулася.
Іноді нам так потрібні люди, які вміють рівним, твердим, упененим голосом підбадьорити. Треба вміти гарно говорити, тоді, коли це потрібно. Бо це справді ПОТРІБНО!
Боісіда Березюк
