Рік тому давній знайомий, футбольний тренер, привітав мене із народженням молодшого сина. Сказав, щоб я пошвидше вів дітей на футбол. Я тоді відповів: «Слухай, я сам дуб-дерево, навіть набивати м’яч не вмію, старшому футбол не цікавий — він конкретний інтроверт.., лишається хіба що молодший, але то ще треба чекати й чекати…». Потім ця коротка розмова довго не йшла з голови…
Зрештою, зробив висновок: «Хоч я свого часу дуже предметно цікавився футболом, навіть хотів про нього писати, більше того, був близький, аби зайнятись тим серйозно, проте мені б не хотілося, щоби хтось із моїх дітей став професійним футболістом!»
Причина очевидна: український футбол (як, власне, й чи не весь спорт загалом) наскрізно зросійщений. Мовно, ментально, світоглядно… Це зросійщення якесь всеохопне, тотальне. Якщо ти футболіст — розмовлятимеш російською, слухатимеш х*ню, будеш (скоріш за все) повним пох*стом. Інакше, скоріш за все, просто не вийде (хіба що десь в Тернополі, Івано-Франківську.., але це дно ієрархії, там немає грошей, звідти треба втікати).
Про «плейлист гравців національної збірної України» можна говорити довго, але не хочу на цьому акцентувати. Це просто один із показників, що свідчить про загальний і печальний вислід.
Усі структури «Динамо», «Шахтаря» чи, наприклад, «Чорноморця» однакові — там домінує одна мова, російська. Є, звісно, місце для інших мов, але англійська чи португальська звучать якось природніше, звичніше, аніж українська. Така реальність… Ідентичність наших футболістів скаламучена. Хто вони — русскіє, нєдорусскіє, недоукраїнці, малороси? Питання, як на мене, риторичне…
З одного боку, не хочеться звинувачувати «збірників», як і українських футболістів загалом, що вони ось такі. Їх такими зробила система. Звична, усталена, совкова… Але, з іншого боку — в якомусь місці це замкнуте коло необхідно розривати, бо надивишся на наших «зірок», і оті всі маразматичні ідеї на зразок «обєдіньонного чемпіоната», господи прости, починають виглядати не такими вже й маразматичними…
Звісно, я вже багато разів чув, що вболівати за нашу команду обов’язково потрібно, що це важлива ознака патріотизму. Але в мене, перепрошую, не виходить. Я, звісно ж, не бажаю національній збірній провалу. В жодному разі. Але й переживати всією душею теж не можу. Там навіть головний тренер — друг путінського олігарха (не зовсім логічний перехід у клуб якого, до речі, й зламав його, до того блискучу кар’єру)… Так, легенда, феномен, геній, і… друг путінського олігарха…
Нещодавно переглядав кадри святкування успішного виступу збірної Хорватії на Чемпіонаті світу, і впіймав 
себе на думці, що хорватська збірна принципово відрізняється від нашої. Там і народ інший, і у збірній грають справжні хорвати (навіть оцей прибацаний «ахмєтовєц» Даріо там, на батьківщині — нормальний хорват), а тут… «фсьо значітєльно сложнєє»…
Хтось каже: «УЄФА прогнулась під Москву». Так, безумовно. Трохи (ну, бо прибрати напис на комірці, де його ніхто не бачить — це взагалі ніяка не перемога ворога), що вже добре, але прогнулася. І тим не менш, якщо вже бути чесним до кінця, то, як на мене, десь і закономірно, що росіяни вказують, в якій формі грати людям, які розмовляють російською мовою, слухають московське лайно, і абсолютно не заморочуються такими «маргінальними» питаннями, як національна ідентичність, мова, культура.
Так, це зачіпає нормальних уболівальників. Так, це неподобство. Але й те, що Україну представляють фанати Моргенштерна та іншого паскудного московського лайна, теж, м’яко кажучи, не зовсім нормально!
P.S.
І тим не менш, є в історії зі скасуванням заклику «Героям Слава» однозначний позитив. От учора і сьогодні я експериментую у власне задоволення. Просто підходжу до одеських продавців, і кажу: «Слава Україні». І що ви думаєте? Абсолютна більшість відповідають: «Героям Слава». Навіть якщо знехотя — все одно… Та частіше – природно і радісно. Ніби так було, є і завжди буде. Але насправді ще кілька днів тому все було інакше. Вага і престижність цих слів у наших широтах суттєво підвищилася лише вчора!
Ось такі московські ініціативи традиційно лише зміцнюють національну ідентичність українців! Ну а я, перепрошую, перебірливий. Може, й занадто, але це моє право…
Сергій Бригар
