У Києві вже справжня весна, прийшло тепло, квітнуть тюльпани і навіть гіацинти в університетському парку — Шевченко стоїть в коробці, на кришці якої нагромаджені мішки з піском. У такій же коробці стоїть і Леся Українка на бульварі свого імені. Оскільки поменшало машин — повітря в місті покращилося в рази. Усе живе намагається відчути красу весни, котра цьогоріч скупа на цвітіння, бо зимно.
Можливо, дерева також відчувають війну — якось несміливо вони прокидаються цього року із зимового сну. Однак люди наші молодці: миють вітрини, печуть круасани, варять каву, метуть і фарбують — скрізь відчувається догляд і прагнення повернутися до нормального життя.
На Байковому цвинтарі нині навіть екскурсію бачила — душ 15-20 і гідеса з мікрофоном. У Києві мало дітей, принаймні в центрі їх небагато, але у сквері навпроти мого будинку діти граються тепер постійно, чути їхній сміх і крики, досі цього не було. Метро функціонує обмежено, маршрутки курсують практично скрізь.
На Байковому цвинтарі все впорядковано, є вода. На Берківцях натомість — суцільний безлад: воду не підключили, дерева, повалені вибуховою хвилею, так і лежать на пам’ятниках, сміття не вивозять, а спалюють — сморід огидний, мало нам паленого рассєєю, то ще й самі додаємо.
Звичайно, все це імітація мирного життя, але вона дуже важлива, потрібна. Ця імітація в праці допомагає нам вистояти. Мене, звичайно, бісить російська мова. Треба купити беруші чи слухати якусь музику, щоб не чути цих вишуканих бабушек, менш вишуканих дєдушек і кієвскіх женщін, мужіков та й молоді, що не усвідомлюють, через що іде війна і не розкаюються у власному москальстві.
Якось вся ця публіка російськомовна розбіглася була — тепер знову повернулася, мабуть, думає, що все буде так, як було. Але так, як було, не буде. Не розуміють українські громадяни, що найважливіше завдання нині для кожного — позбутися москальства в собі, що війна триватиме доти, доки українці залишатимуться духовними москалями.
Роксана Харчук
