Бла-бла кар це таки лотерея. За поїздку з Києва до Конотопа з чєловєком-Владіміром домовимся за три дні до виїзду. «Докинєтє сто грівнєй сверху, заберу прям із дому».
— Добре, — кажу. — Ззаду двоє людей?
— Канєшна!
За день чєловєк-Вдадімір телефонує мені.
— А ви раньше можетє єхать?
— Наскільки раніше?
— На час.
— Без питань.
В результаті приїхала машина, спереду пасажир, ззаду. Вискочив бодренький чєловєк-Владімір, відкрив багажник для рюкзака.
— Та я в руках.
— Нє удобна будєт.
— Не переймайтеся, все нормально.
— Толька нам падаждать нужна нємного.
— Тобто?
— Єщьо чєловєк будєт.
— Стоп. Ззаду вже ж двоє.
— Ну і што?
— Чекайте, ми ж домовлялися. Тут нема місця на трьох. Незручно їхать.
— Та скока тут єхать?
— Ні, дякую. Без мене.
— Тю.
— Нє, чувак, не тю. Навіщо ми тоді проговорювали все?!
— Ну просто дєньгі на бєнзін нужни.
— Ти думаєш в мене з рифметикою погано? З чотирьох по двісті гривень як домовлялися. Плюс ще з кожного по сто бо «забєру із дома». До Конотопа двісті п’ятдесят кілометрів. То твій «Рено» вмиється тим бензином.
— Так а чєм ви добєрьотєсь?
— Самальотом!
Забрав рюкзак, поліз знов в прогу. І за годину вже їхав з двома ровними пацанчіками ВАЗом 2109.
— Пошті шо «Тесла», шо нє? — сміявся адідас за кермом.
— Ага, — піддакував я, — даже луччє.
Пацани довезли без питань.
Причому за ціну вдвічі меншу. Відгук чєловєку-Владіміру я, звісно, влупив. Водійська карма крякнула і погнулася.
Руслан Горовий,
на фото: символ хітро*опих заробітчан — село «Три рублі»
