Щойно заревіла сирена повітряної тривоги — я прокинувся, підійшов до вікна, щоб його зачинити. Звук сирени стих, а я затримався біля вікна, вдивляючись в темряву міста. І раптом собі уявив, радше, велич темряви навіяла, масштабну фантасмагористичну картину…
Кілька годин тому з-під Мурманська злетіли літаки. Вони попрямували до Каспійського моря. Там розвернулися і вийшли на «точки пуску». Звідти у бік українських міст полетіли ракети. І все затихло…
В Україні — ніч. Усе спить. Сплять дорослі і діти. А десь в темному небі горить пальне ракети і пхає до цих міст рукотворну смерть, вигадану іншими людьми, які дали наказ вбити сонних людей. Лише якийсь нелюдський задум міг витворити цей сюжет і перетворити його на реальність.
Чомусь пригадався чорт Гоголя в нічному небі серед зірок, а за ним сплила його ж цитата: «И это всё происходит, думаю, оттого, что люди воображают, будто человеческий мозг находится в голове; совсем нет: он приносится ветром со стороны Каспийского моря».
Від обвалу у повний когнітивний розгардіяш мене рятує думка, що, окрім усього, в Україні є ще й люди, які не сплять. Вони на сторожі.
«Проти ворога – шабля, проти диявола – хрест!»
Валентин Ткач
