Багато українських письменників у ХХІ ст. поводять себе як феодали-рабовласники: тримають на прив’язі власне слово і лише час від часу, як дресированих тварин, виводять на арену цирку, заставляючи виконувати невластиву Слову роль. Тоді аплодують не слову, — дресирувальнику.
А коли хтось зверне увагу, що Слово доти ваше, поки воно приходить і ви сяко-тако надаєте йому відповідної форми, не завжди вдалої, то писатель реагує на пораду чи заувагу як іспанський бик на червону матерію: очі наливаються кров’ю, копитом вибивається земля з-під ніг, і зі всією ненавистю накидаються на людину, яка сміла нагадати слову, що воно є вільне, і ніколи не є рабом.
Тому в українській ситуації критик — завжди тореодор. Він завжди ризикує нарватися на фальш і злобу, бо автор — раб власної пристрасті і власних збочень, вважає це посяганням на особистий простір.
Забувають, що випущене Слово вже нікому не належить. Лиш Богові і Небесам. Піди, впіймай синицю, коли вона прагне волі. А рабське слово завжди є в ролі туалетного паперу для раба.
Кажете, критики нема. Павичі, кажете…
Євген Баран
P.S.
Багато письменників не пишуть, а працюють сучасними українськими письменниками. Як ото крокодил Гена в зоопарку крокодилом.
Костянтин Рахно
Як казав мені оден: писатель, як і пастух, — ремесло.
Богдан Гасюк
