Вже незабаром, а точніше 11-12 липня у Вільнюсі (Литва) відбудеться саміт НАТО і лідери країн Альянсу обов`язково говоритимуть про Україну. Уже, певне, всі чули про слова генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга та ініціативу президента Франції Емануеля Макрона і деяких американських політиків, аби під час цього форуму, якщо не всі, то частина країн НАТО надали Україні так звані «гарантії безпеки».
Що саме, які конкретно «гарантії безпеки» збираються надати ініціатори цієї ідеї ще ніхто не знає. Але точно, це наразі не членство України в НАТО, що, власне, і стало би для Києва справжніми і дієвими гарантіями безпеки від зазіхань на Україну будь-якого агресора.
Тому до чергової ініціативи про «гарантії безпеки» для України у мене ставлення дуже скептичне. Адже Україна вже одержувала такі гарантії після підписання Будапештського меморануму 5 грудня 1994 року. Для чого нам нові Вільнюські гарантії? Адже це будуть чергові «граблі» для України.
Мені кортить запитати тих же Макрона і Шольца: чи не плутають вони реалії сьогодення? Адже нині головним гарантом європейської безпеки є не Франція і Німеччина і не НАТО, а Україна і українці, які ціною своїх життів і здоров`я стримують російську агресію на усьмому східному фланзі Альянсу.
Невдовзі, після перемоги України над Росією виникне курйозне запитання: хто більше кому потрібний у якості гаранта безпеки — НАТО для України, чи навпаки — Україна для НАТО?
Ростислав Демчук
