Нещодавно в інтерв’ю парламентській газеті я зачіпала тему втрати Україною ресурсу питної води. Це гостре питання і реальна загроза, зважаючи на зростання вирубок лісів і нікчемні темпи виконання закону про очистку стоків. Додають гостроти і кліматичні аномалії, які стають вже системними кліматичними змінами. Обміління річок через масове вирубування лісів — це не лише питання річкового повноводдя. Ліси, утримуючи питну воду, формують і підземні її горизонти, які видобуваються через свердловини. Крім того, лісові масиви є ореалами для безлічі видів флори та фауни.
Зараз ліси у нас займають 16% площі, проти 20%, що є нормою у ЄС. Тому у Стратегії екологічної політики України на період до 2030 року закладено завдання створення понад 2 мільйонів гектарів нових лісів.
Це прекрасно, але водоакумулюючими ці масиви стануть лише у віддаленій перспективі. І тим більше, вони ніяким чином не можуть слугувати якимось компенсатором за бездумне, часто безконтрольне промислове вирубування багаторічних порід дерев. У тому числі елітних.
Як не можуть слугувати і заспокійливим фактором для обуреної громадськості. Бо нові ліси — це згодом, а загроза зневоднення — це вже. Чи можемо ми, звичайні українці, зарадити цій проблемі? Можемо.
Але для цього контролюючим екологічним органам необхідно таки контролювати, підприємцям виконувати законодавство, яке зобов’язує їх будувати очисні споруди, а фермерам бути відповідальними у використанні міндобрив, пестицидів, гербіцидів та отрутохімікатів. Розуміти, що все врешті-решт потрапляє у ріки, з яких п’ють наші міста. Якісна питна вода є прямою складовою системи охорони здоров’я. А дуже скоро вона стане не лише запорукою продовольчої безпеки, але й одним із найдорожчих експортних продуктів.
Та чи слід нам сподіватися лише на дію закону і совість тих, хто працює з хімічними та органічними технологіями? Жодним чином ні. Чиста питна вода, її стратегічні запаси — це справа кожного пересічного громадянина. І я цілком серйозно. Понаднормове використання миючих засобів з фосфатною складовою — це теж потужний удар по водних ресурсах та довкіллю держави.
Усі ми любимо чистоту, постіль чи одяг, які після прання пахнуть зимовою свіжістю, тарілки вимиті у посудомийках до рипіння під пальцем. Але не забуваймо, що все це хімія, загроза нашому майбутньому і здоров’ю наших дітей. А я б дуже хотіла, щоб вони без страху пили воду прямо з гірської річки.
Що ж, на рівні уряду вже починають вести мову про синхронізацію українського технічного регламенту з виробництва миючих засобів з регламентом ЄС. А це суттєве скорочення фосфатів та інших сполук фосфору у побутовій хімії. Це треба було зробити ще на вчора. Бо лише минулого року, за інформацією держобліку, у ріки та озера України потрапили понад 6 тисяч тонн фосфатів, що призвело до «цвітіння» водойм. А механізм обмеження шкідливих викидів, у першу чергу фосфатів, заплановано запустити лише до 31 грудня 2023 року.
Та чи можемо ми так довго на це очікувати? Звісно, ні.
Тому починаймо категорично відмовлятися від миючих рідин з фосфатами у наших домівках. Є таке класне українське слово — не переборщувати. У першу чергу з їх об’ємами. Європа вже визначилася на користь менш шкідливих миючих засобів. У наших магазинах теж починають з’являтися безфосфатні миючі рідини, у тому числі українського виробництва.
А ще вимагаймо посилення контролю на митницях за фосфатною складовою побутової хімії, яка завозиться в країну. Переставаймо бути країною третього світу, для якої занижують стандарти якості. Усе має підпадати під одну важливу ідіому: чиста вода — це життя. Це здорове довкілля, чудові природні ландшафти, це квіти, з яким завжди свято. Чи не тому і найстатусніші жіночі прикраси називають діамантами чистої води.
А ще припиняймо приносити з торгових мереж оберемки пластикових пакетів, які нам намагаються продавати партіями. Користуймося біологічно активними, які швидко розкладаються у ґрунті і не засмічують водойм, вбиваючи рибу та птахів.
Бути свідомим загроз і ризиків — мудро. Бути відповідальним — це заслуговувати на повагу. Тому шануймося.
Ануш Балян
