Бувають книжки захоплюючі, нудні, «зроблені» або створені, написані майстерно або недбало. А бувають рідні. Бо наче про тебе. Про те, що любиш найбільше. Спочатку прочитала відгук на «Нічні купання у серпні». Обкладинка, назва – відразу у кров. На жаль, її не знайшла – наклад закінчився, але натрапила на іншу книжку автора.
Згадались «Три зозулі з поклоном» улюбленого Григора Тютюнника – наче він її радив. Подумала, що маестро поганого не порадить. І не помилилась.
«Три лини для Марії» – друга книжка короткої прози Сергія Осоки. І хоча проза «коротка», світ у кожній новелі – безмежний. Світ дитинства, першого юнацького хвилювання, щемкого суму, раптового щастя, вечірніх груздів, нічного лісу, травневої води, осіннього світла, віковічного снігу. Світ села і його мешканців, 
баби з дідом, прабаби Явдошки, дядька Вітька, Катьки, Нінки Троячки, Василя, баби Охріма, Жабулети та багатьох інших. Світу минулого, яке було б назавжди втраченим, якби автор не помітив, не відчув, не написав.
Ще до прочитання думала: цього не може бути. Не може хтось так само любити село, як люблю його я. Не може хтось писати про село так, як писав Григір Тютюнник.
Виявилось, може.
Сергій Осока може. І любить. І пише. Читаєш про Полтавщину, а перед очима – твоя Чернігівщина, село, де лин ловиться, де верби біля ставу, і Удай недалеко, і Пирятин теж. Ось місце, де автор «закопав» своє серце, його земля обітована. А ось берези біля поля, біля яких «закопане» твоє, твоя земля, твій край. Вони наче різні, але насправді однакові, однаково побачені, однаково відчуті.
Проза Сергія Осоки творить дива.
Маленьке село стає великою землею, що приховує безліч таємниць. Блукаючи тими самими місцями, автор кожного разу знаходить щось нове. Кожного разу його щось дивує, зачаровує. Він робить безліч несподіваних відкриттів. І тоді цей простір стає безмежним, не твоє село стає твоїм, а книжка – рідною.
Ольга Лілік
