Якщо думаєте, що в селі людина тільки те й робить, що насолоджується пташиним співом і лежить під грушею з глеком холодного квасу, то це не зовсім так. Я, наприклад, сьогодні, з 4-ї до 6-ї ранку (доки ще не спекотно) вивіз з городу сорок візків тяжкої пресованої глини, що залишилася після буріння скважини. Ледве руки не повідривались.
Пташки, звісно ж, співали собі, але мене це не сильно розважило. Прийшов кіт, тільки подивився. Не поміг і на грам.
— Ти, кажу, бодай один візок би вивіз!
— Мене таке не інтересує, — каже кіт.
Сусід в трусах поткнувся, було, на поріг, але побачив чим я займаюсь, ввів себе в іскуственну кому, і сховався в хліву…
Все самому доводиться робити… Зате під тяжку і монотонну працю гарно думається. Тягнеш той візок, аж очі на лобі вилазять, та й думаєш: «Ех, глина, глина»… Далі думка нікуди не йде, бо для вранішньої медитації й цього більш, як досить…
Після глини поїхав на базар. Підходжу до тітки, в якої зазвичай яйця купляю. Питаю: «Де мої яйця?» Вона відповідає: «Довго спите! Вже спродала!» Я хотів сказати тітці шось єдке і обідне, але передумав. Свариться з власним яйцеділлером – не хороша ідея…
— Ну, й хрен з ними… З яйцями, — кажу.
Помідорів купив.
— Це вже «наші» помідори!
— Наші! Як купите, то будуть ваші…
Думаю так само казали десь на базарі в Ніжині ще чотириста років тому. Ще купив у дядька «адигейського» сиру шматок.
— Звідки сир? — питаю.
— З Новоукраїнки! Пробуй!
Попробував…
— Дивно… — кажу. — Дуже дивно! По «тілу», то вроді смак — як з Новоукраїнки, але «на корнях», по післявкусію, можна було б подумать, що з Лукашівки або даже з Богодухівки…
Дядько подивився на мене з повагою, хоч ніхрена й не поняв…
Ото такий ранок мій… А ще ж і восьми немає… Залишок цього дня я вирішив провести у смиренні й молитвах… Або вип’ю…
Віталій Чепинога
