При згадці про рідну Данину, часто оживають у пам’яті світлі й добрі, смішні й печальні картинки. Вони засвідчують природну доброзичливість, кмітливість земляків, прагнення навіть у, здавалося б, безпросвітних буднях побачити щось обнадійливе, знайти привід повеселитися й спонукати до посмішки ближніх.
Пам’ятаю цього односельця – високого, дужого, до дітей щирого. Він знаний був найперше тим, що мав талант до столярування. Сокира в його руках – немов скальпель у вправного хірурга.
Побудував і оздобив не одну хату в селі. Лиш мав ваду – трохи заїкався, коли хвилювався. І в час підбирання слова часто вживав оте рятівне «бе». Тому й прозивали його в нас Бе-Семеном.
Раз поїхав дядько Бе-Семен зі своїми двома сусідами-друзяками в Київ. На Бессарабці швидко й гарно побазарували тим, що набрали з власної городини. А що мали свіжу копійку, то всі троє до від’їзду електрички на Ніжин подалися в найбільшу на той час в Україні крамницю – ЦУМ на Хрещатику, аби придбати якісь посильні в ціні столичні обновки.
Дядько найперше взявся міряти собі нові сандалі. Старі були такі, що лиш на смітник. Це й з робив: виходячи із універмагу, вкинув стоптані черевики у сміттєвий бак, а в нових надумав вертати додому.
Поки їли морозиво під ЦУМом, один із друзяк непомітно витягнув ті зношені данинські сандалі із смітника та й поклав собі до валізи, загорнувши газетою.
Вже вдома сусіди, змовившись між собою, нишком поставили пізно ввечері ті мандрівні сандалі дядька бе-Семена під порогом його хати. А рано-вранці стали стежити з-під парканів.
Вранці дядько бе-Семен, вийшовши на поріг і вздрівши полишені вчорашнього дня в Києві свої старі сандалі, враз закляк із переляку, а потім натужно загукав на весь двір до жінки: «Палажко, закривай бе-хату. Бе-привидіння прямо з Києва прийшло за мною, бе-сандалі мені бе-повернуло!..».
Кажуть, дядько бе-Семен сердився на своїх вірних друзяк лиш тиждень. А потім — випили по чарці, та й розсміялися. Вже разом…
Микола Тимошик
