Жив у нас у дворі дядя Саша. Начитаний такий мущина, інтелігентний. Він дуже не любив лотереї. «Обболванюють людей та і все», — кивав рукою і йшов вигулювать собаку, доки вся вулиця сиділа і дивилася по тєліку Спортлото.
Час від часу хтось вигравав то десятку, то троячку, однак не більше. І все одно людей біля кіоска з лотереями завжди було чимало.
— Тьху, дураки, — похитував головою дядя Саша, проходячи повз.
— Нічого ти не понімаєш, от виграю «Волгу» — всіх покатаю, а тебе ні, — реготав у відповідь сусід Антон.
— Ага! Дурень думкою багатіє, — крутив біля скроні пальцем дядя Саша і йшов далі.
Одного разу случився в нас день міста. Ну, і там всякі святкування в парку і на стадіоні були, і найголовніше — розіграш «Запорожця»! Вже не «горбатого» і не «ушастого», а нового. Красівий лупатий жужик світло-коричньового кольору виставили перед стадіоном разом з міліціонером-наглядачем на оглядини, чим ще більше розворушили любителів лотерей.
— Уяви, хтось зі свята на машині поїде, — гомоніли на вулиці.
— А таки да, треба брать білет, — потирав руки Антон.
Дядя Саша в цій істерії участі не брав. Гуляв собі із собакою. А мужики, ті ж понабирали купу квитків. Ну, в неділю всі, понятно, пішли на гуляння в парк.
Пішов і дядя Саша.
І там підбігає до нього Антон, який вже зранку активно гуляв, і каже, мол, позич десятку, бо випить хочеться, а грошей вже нема.
— Ага, позич! Я сам прийшов погулять! – категорично відмовляв дядя Саша.
— Ну, позич!, — благав Антон. — Або давай я тобі білет віддам лотерейний на «Запорожця»?
— Та нашо мені твій тупий білет?!!
Як там далі було — непонятно, а тільки всукав врешті-решт Антон дяді Саші білет, а навзаєм узяв гроші.
Ну, дядя Саша пішов на стадіон, де проводили розіграш, куди ж діваться! Там гарна дівчина перед комісією крутить барабан і виймає звідти папірці. Розіграли кілька наборів цукерок, потім кухонний комбайн, потім телевізор. Ну, і нарешті дійшла черга до «Запоржеця».
Називають числа…
Аж дядя Саша баче, шо в нього співпало. Точно – співпало! Він до останнього не вірив. Вийшов на поле, очима кліпає. Його всі вітають. Ключі від авто дали, квіти. Дівчина, шо барабан крутила, в щоку поцілувала. Фотограф з газети зробив знімку.
Аж тут крик страшний чується з генделика у парку!
Це Антону розказали про виграш. Його, бідного, аж водою відливали, «швидка» приїздила з нашатирем.
— Обманув мене дядя Саша, — плакав Антон, — вкрав мого «Запорожця».
— Та як же ж украв, як ти йому сам той білет усукав?! — сміялися мужики, — просто ти, Антоша, лопух. Дурний, як пробка! Все життя хотів машину, а тут взяв і пропив.
А дядя Саша забрав «Запорожця».
Но коли його питали чи буде ще грать в лотерею, то все одно казав, шо не буде, бо за машину стільки могоричів виставив, що все одно, шо купив за грпоші. А Антон так і не зміг пережить цю обіду і поїхав на Північ на заробітки.
Руслан Горовий
