А ялинку ми таки купили.
Спершу довго вибирали — всі якісь криві. Зрештою, вподобали. А хлопець каже:
— Ця дорожча – 250 грн.
— Та тю! — кажу йому весело. — Нашо вам ті 250, давай за 200!
Він дивиться: як це: нащо?! А сам такий весь сонний, втомлений за день.
— Та давай вже за 200, — кажу, — бо ще день-два і я даром на візьму. Нащо мені ялинка після нового року?! Давайте, бо пожалієте…
Віддав.
Правда, якось нехотя віддав, без палаючого в очах ентузіазму. Тут же заходився в’язати її вірьовкою. В’язав ретельно і любовно — як павук муху.
Жінка моя каже: старається людина, може йому трохи більше заплатимо? Я докинув десятку, вона двадцятку, і того — 230.
Тепер вже він сміється:
— Ви такі веселі: нащо було торгуватися?!
Понесли ми йолку до машини через підземний перехід. А перехід уже безжизнєнний, бо пізно — усі кіоски позакривані. І тільки у самому кінці на сходах сидить дівчина на відрі — продає перепелині яйця. Однісенька на весь перехід! Змерзла. Їй вже пофіг ті яйця, і покупці пофіг. Сидить по інерції, мерзлими пальцямм в мобілці щось видзьобує, очі не підніма.
Ми вже були пройшли, але шкода дівчину.
Кажемо одне до одного: а давай вернемось, розбудимо, бо так і змерзне.
Вернулися.
Кажемо: два десятки яєць дасте? Вона й не одразу поняла. А потім зраділа, почала набирать у кульочок.
— Звідки яйця? — питаю.
— З-під перепьолки.
— А перепьолка звідки?
— Лубни, Полтавська область.
— То і яйця, виходить, таж з Лубнів, — цікавлюся якось підозріло.
Вона дивиться і поволі розцвіта у посмішці:
— Ну, да, а як же ж!
Знову дивиться на мене, і вже сміється, що я такий недогадлівий. Я недогадливий, а вона — весела…
Вадим Петрасюк
