Прочитав роман «Відступник» Володимира Ворони…
Які думки? Як на мене — непогано! У мене не дуже багато часу на художнє чтиво: якщо «не йде» до 40-50 сторінки, то далі не витрачаю часу…
Уже не раз спокушався на орієнтири відомих критиків. Та переконуюсь все дедалі більше: у літгазетах домінує компліментарний жанр «свояків», які захвалять і бездарне творіння…
Але…
665 сторінок В.Ворони дочитав до кінця. Чесно зізнаюся, не «ковтнув» за ніч, чи за два дні. Був дуже зайнятий журналом, завершенням своїх студій… Проте все ж потрохи, по 30, 60 сторінок «долав».
Автор притягнув своїм словом, поважним класичним письмом. На відміну від О.Забужко, яка у деяких творах просто «топить» читача у словесному потоці речень-сторінок, В.Ворона, не експериментує, не грається у філологічні вправи, а, таке враження, тче великий мовний килим, де орнамент, візерунок композиції повинні проявитися чітко, виразно, просто-доступно завдяки до місця припасованому слову.
Важко збагнути, як автор, дебютувавши у дуже зрілому віці, відразу написав так, як свого часу це вже робили у зеніті слави П.Загребельний, М.Стельмах… Зрозуміло, що можна закинути автору у наслідуванні якогось класика.
Проте… скільки у нас графоманів, але кепські у них справи з наслідуваннями. Бракує й інтелекту, й майстерності, й головне – таланту. Автор заглибився у дохристиянські часи Сіверщини. У нас, в Україні не так і багато істориків, які б в деталях розписали, що там і як тоді було. На диво, В. Ворона, схоже, опанував не кілька брошур, а десятки наукових праць, монографій про буття людей у ті часи.
Головний герой Сивер, покинувши Короп, аби визволити відданих у рабство двох сестер, де тільки не мандрував. І письменник в деталях описує ті краї, звичаї, події…
Роздобуті знання так «давлять» на автора, що, як на мене, він в окремих місцях зловживає ними надмір (Перунів день, детальний опис його святкування вміщено на 32 сторінках(!); так само багато оповіді про лови, полювання).
Динаміка розвитку сюжету сповільнюється від подібних деталізованих острівців-розділів, які цікаві в етнографічному плані, однак все-таки випирають своєю масивністю, цілісністю, затіняють дії головного героя. Хоча ж все ж таки В.Ворона, можливо, у більшості випадків і виграє подробицями – добре виписаними знаряддями праці, спорядженням воїна, його зброї і т.п.
Таке враження, що письменник справді побував у Х сторіччі, ходив тими стежками, шляхами, мешкав серед краян… Чудово передано в окремих діалогах сіверський діалект! Автор не зловживає цим знанням мови земляків, водночас акання героїв в окремих місцях додає твору достовірного колориту.
Сивер повернувся додому християнином.
Автор подає колізії входження нової віри у реалії язичницьких вірувань, звичаїв. На нашу думку, у цьому плані письменник успішно впорався із реалізацією згаданої теми.
Чого мені не вистачило?
В автора кілька любовних ліній. Проте, мені здається, вони не надали напруги сюжету. Герої багато думають, переживають… Це красиво подано, зображено. Але все розвивається загалом у цьому плані мляво.
Роман, повторюю, переобтяжений описами. Немає інтриги, колізії, яка б з перших сторінок і до останньої «завели». Зрозуміло, що якби цей роман написав В.Шкляр чи М.Дочинець, то на ці б деталі видавці не дуже звернули уваги. Твір би вже лежав у всіх крамницях та бібліотеках.
Однак В.Вороні у цьому плані важче.
З таким томом нелегко дійти до масового читача, оскільки останнього відлякує і кількість сторінок, і відповідно ціна, і незнайоме ім’я.
Як там буде далі у нашого письменника-земляка, важко сказати. Парадокс сьогодення: у нас часом більше друкуються не здібні та талановиті автори, а ті, хто тусується на літературному парнасі, щось балакають на радіо, світяться на телебаченні, їздять-презентуються-рекламуються…
Водночас мене радує, що автор «Відступника» якось так тихо і спокійно вийшов на передову лінію літературного життя Чернігівщини і вже не сприймається серед маститих літераторів як якийсь початківець. Сподіваємося, його ім’я у такий же спосіб стане незабаром відомішим і в усій Україні.
Сергій Павленко
