Мовна ситуація в Київі далі виглядає як «мозаїчна фрустрація». Особливо в «точках стилю»: фітнес-клюби, корпоративні івенти, модеровані дитячі розваги, барбершопи. Останній сюжетик почерпнув саме з модної цирульні, де працюють хлопці на стилі, в салоні приглушено шамотить репчик, пропонують колу… Хоч мене попереджали, що київські барбершопи це заповідники москвоязу, але з порога зустріли кондовою українською, а барбербой нормально вправлявся по простому (те, що київські gramma-nazi наклепницьки називають «суржиком»).
Власне, найцікавіше відбувалося у сусідньому кріслі, де до барбера прийшов його товариш — обоє, як з’ясувалося пізніше, не з Київа. Привіталися й хвилинку говорили між собою українською (це або Волинь, або й Біла Церква). А потім почалася якась нічим неспровокована мовна ерозія — активне, категоричне заміщення української мови на московську — з кожним новим епізодом.
Під кінець, договорюючи тему «тачка как канфєтка, я йійо сразу увідєл», барбер скудно кидав слова «по иншому не буде» і «побачимо як воно піде». При цьому чомусь уникав вживати слово «ґлазá» — натомість 
увесь час вставляв слово «очі» — це виглядало в московському тексті як вишукана гоголівщина. Зрештою, постригаємий поскаржився, що вже «працює 31 день без вихідних на складі електротехніки». По русскі, звісно.
А я собі думав, що цілком україномовні хлопці років 23-ох, змінивши Білу Церкву на Вітряні Гори, от так собі уявляють інтеграцію в нові умови — поступово розробляють навички москвофонії навіть у найкомфортнішому дружньому колі й пильно стежать, щоб хтось перший не сказав: «Вася, ми шо, оху*іли? Чого ми по русскі бакланимо?»
Ясно, що з такими установками у Німеччині вони б уже говорили між собою німецькою навіть на зйомній квартирі, а в Канаді не переходили б на свою українську навіть на кухні піцерії.
— Oh, I’m so tired Petrvku… Would you take this order? Crazy man asked more meet and Parmigiano…
— Sure, Sasha, I will do my best…
Коли вже вискакував із барбершопа, то в залі стихійно запанувала українська — одночасно заговорила дама на барі, мій барбер і я. Боковим зором відчув, що два товариша на секунду «підвисли» в одній з незчисленних кабінок фрустрації: Кієв, ти же должен бить друґой!
… «Київ, Київ, де твоє обличчя. Київ, Київ, у чому твій зміст». Як колись писав Майк Йогансен в одному із свої лібрето 1930-их років. Тільки тоді він писав про Харків. Якому невдовзі мали «сплєсті лапті» большевики-українізатори. І хто вчасно перейшов на русскій, той вижив.
Ростислав Мартинюк
