Нині, вечорами, між власним письмом, занотовую цитати від болгарського класика Павла Вежинова, з його роману «Вночі білими кіньми». І час по час згадую свої університетські роки… Після третього курсу, 1985 рік, вільно, вже як бувалий у бувальцях, практикував по київських газетах, «одбиваючи» на своїй німецькій, з українською клавіатурою, Rheinmetall-Borsig AG, в кімнаті 3-го гуртожитку на студентській Ломоносова.
Саме тоді трапилась до рук книжка болгарського літератора і драматурга Павла Вежинова – «Бар’єр» і «Білий ящір». Російською мовою. З бібліотеки «Иностранная література». Ці повісті перевернули свідомість і світ. Вони й досі фабульно перед очима. Надто ж фантастичний, з пригодами-мареннями, «Білий ящір».
Через певний час постав-виріс реальний образ українського класика Івана Білика (його маю за честь називати своїм Учителем-наставником). З’ясувалося, Іван Білик з болгарської переклав добру гибіль літератури, десь близько 30-ти романів і повістей, зокрема й того ж таки Павла Вежинова.
«Не підводь мене, — сказав якось Іван Іванович. — Болгарські класики є й українською. Ми й тут перші. Як і з Маріо П’юзо, і його «Хрещеним батьком», що його перший, 1973 року, тоді ще в «союзі», надрукував наш «Всесвіт».
… Власне тоді це було немилосердним проривом у зашореному культурному українському світі, а тільки потім і потім це зробили в московському журналі «Иностранная литература».
Наступного дня я вже тримав у руках журнальні книжки «Всесвіту» з «Хрещеним батьком». Ковтнув за одну добу…
Олександр Сопронюк,
світлина Ірини ФІЛІПЧУК
