Дивна річ – творчість. Ревізую свої роботи і ось натрапляю на такий вірш у блокноті. Нехай би вчора написалося, а то ж одинадцять років тому…
Я вмираю тихо і самотньо,
Навіть дощ не крапне у вікно.
Заголосять шибки, видно, потім,
Коли хатнє вичахне тепло.
Хоч би щось наснилось – так не спиться,
Десь кричать намовлені сичі.
Мамо, ви ж учили всім коритись –
От моя душа тепер мовчить!
Мамо, ви ж учили, ви ж казали,
Що по правді в світі треба жити!
Правду в Україні розіп’яли
І бояться, щоб не воскресити.
Кажете, щоб не гнівила Бога.
А чому, як пекло на землі?
Блідне ніч на сході, і нічого
вже не озивається в мені.
Валентина Мастєрова
Чернігів, 2010 р.
Рік страшного цькування тодішньою владою і деким,
нині успішним, коли я була на посаді редактора
чернігівської районної газети «Наш край»
