Сів я ввечері до комп’ютера, а все тіло болить так, що не можу пальцем поворушити. Ранком, коли йшов на фізкультуру, моя думка блуднула, бо перед тим я начитався різних настанов у Фейсбукові. Я раптом подумав, а що, якщо ця моя прогулянка до тренажерів є останньою, і більше ніколи не потраплю до них у парку?
Ця маячня так заскочила мене, що навіть озирнувся довкола. Негайно почав вгамовувати себе тим, що то грішні міркування, ми того не знаємо і, взагалі, це якесь зухвальство.
Та мені стало дивно, бо я ніколи не кокетував з неприємностями. Тому вирішив навмисно про щось пофантазувати, але натомість відразу сплив виразний спогад, як ми з батьком їздили востаннє на його батьківщину на Дністер до Старої Ушиці.
Я тоді ще звернув увагу, що батько якось стримано, на відміну від мене, реагує на величну красу каньонів Дністра. Тоді я вирішив, що це від того, що натура була йому знайома. Але в мене закрався сумнів, адже в батьковому дитинстві і молодості водосховища й потрясного плеса ще не було.
Тепер вмить я зрозумів, що настроїв батька я не розпізнав: він – прощався, він розумів, що сюди вже не приїде і намагався запам’ятати довкілля: річку, кручі, береги, острови, джерела, пісок і хмари, хвилі і небо серед хвиль.
Коли я дістався до тренажерів, то був таким приголомшеним, що сів на лавицю й зажурився.
Першу половину свого життя ми живемо у впевненості, що все ще зробимо і скрізь побуваємо. Але, вже потім розуміємо те, куди ніколи більше не дістанемось і чого вже нізащо не досягнемо.
Тож я вирішив ніяким спортом нині не займатися. До того ж усі тренажери обсіли дітлахи. Коли я вже збирався повертатися додому, діти, раптом, як зграя горобців, покинули тренажери і кинулася до найближчої ялини: там гілками гасала білка.
Цей рух, гамір, захват схаменули мене.
Я раптом усвідомив, що мені нині шістдесят років, і кожен мій прожитий день міг бути останнім, я навіть міг деякі вказати точно. Та, оце, якби я кожен день ось так журився, то нині би сидів тут на лавиці і плювався: «Та на холеру воно – таке життя – було потрібне: навіщо і кому!?»
За мить я вже стояв, сидів, згинався на тренажерах і робив це так хвацько й завзято, що нині сиджу біля комп’ютера й ледве ворушу пальцями.
Усе-таки, надмірність, навіть у позитивних емоціях та прагненнях, є шкідливою.
Колись давно, ще в університеті, коли студенти питали в мене, чи в нас сьогодні остання лекція, я їх поправляв: «У нас сьогодні не остання лекція, бо про останню ми знати не будемо. У нас сьогодні заключна лекція».
Завтра точно потрібно йти на фізкультуру, щоб розім’яти м’язи, бо без цього кріпатура скрутить мене на кілька днів.
Валентин Ткач
