Пам’ятаєте російську атомну субмарину «Курськ»? Ту саму, трагічне зникнення якої з радарів 12 серпня 2000 року Путін лише за кілька днів прокоментував коротко і буденно: «Она утонула». Наче не про катастрофу з численними людськими жертвами йшлося, а про якесь прикре непорозуміння.
Родичам знищеного екіпажу уряд РФ відшкодував компенсацією: зарплатнею небіжчиків за 10 років.
Один із загиблих народився у глухому провінційному російському селі, такому злиденному та упослідженому, що «подобіє» годі собі й уявити десь-інде, крім російського «захолустья». І знаєте, що сталося, коли ті «гробові» за убієнного сина отримали його старенькі батьки? А те, що й мало статися: їх люто зненавиділа вся «дєрєвня»!
Про це дізналися російські журналісти, які досліджували долі членів екіпажу «Курська».
Отже, односельці осиротілих батьків нахабно та безапеляційно заповзялися вимагати від них… поділитися грішми! Чого б це? «Да патаму!», «Патаму что нєча жіровать!»
Стареньких кілька разів побили, ще й двічі підпалювали їхній дім. Останній раз помешкання згоріло дотла, і нещасні господарі змушені були податися із рідних місць світ за очі. А інакше їх одного разу просто вбили б. Бо вже відкрито це пообіцяли.
Читаючи це розслідування російських репортерів, перечитуючи знову й знову цей жах, який важко усвідомити, я весь час згадував наших людей, у наших українських селах: усім миром навколішки та з морем жалобних квітів зустрічають загиблих на Донбасі рідних воїнів…
От чому, власне, між нами – українцями та росіянами – ніколи не було і не буде справжнього порозуміння та добросусідства. Його не може бути за визначенням: між нами – ментальна прірва.
Олексій Нестеренко, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
