Рік тому у серпні я завітав до рідного Ужгорода. Вдруге поспіль того року. Перший раз був у березні, провів тоді у місті дитинства та юності майже два тижні, але був дуже зайнятий, читаючи кожного дня лекції в університеті.
А у серпні їхав до Львова на конференцію та звичайно не міг не заїхати знову до рідного міста на кілька днів. Вони промайнули дуже швидко, у дуже приємних зустрічах та спілкуванні з друзями дитинства та юності.
В один з тих п’яти днів я вирішив зранку прогулятись центром міста. В Ужгороді з давніх давен є прикмета, що виходячі в центр обов’язково зустрінеш знайомого. Так і сталося. Я абсолютно випадково зустрів одного знайомого, якого не бачив чи не з радянських часів.
Ми знали один одного з часів дитячого садка, але друзями ніколи не були. Привітались, кілька хвилин поговорили. І от що я тоді почув.
Усе погано!
«Одноклассников» заборонили, ні з ким зв’язатися не можливо. Нав’язують українізацію, «а если я привык говорить по-русски, то что же мне делать». Здивувався, що я приїхав до Ужгорода аж з Америки (невже у нас тут щось цікаве є). Поскаржився, що його син змушений був поїхати працювати за кордон, а сам він теж працює чи не цілодобово. Що скоро от на пенсію, а як на неї жити?
Я, було, сказав, що я й сам поїхав за кордон, що зробиш, у всьму світі люди шукають для себе кращих можливостей, це абсолютно нормальне явище. Що приїжджаю завжди до Ужгорода з найтеплішими почуттями. Що в усьому світі люди працюють багато, що це норма. Що і в Америці на пенсію не дуже проживеш, не скоротивши посутньо видатки, не переїхавши, наприклад, кудись, де житло значно дешевше.
Спробував йому пояснити, що Україна і має бути Україною, а «Одноклассники» — платформа російської фсб, та й взагалі — інструмент ворога у війні…
Ні, він цього не міг зрозуміти. Абсолютно! Він, немов заснув десь на початку 80-х та раптом прокинувся через тридцять з гаком років.
Ми народились в один рік, росли в одному й тому самому місті, в один і той самий час. Я пробував відповісти сам собі на запитання: як так може бути, що через майже 30 років після зникнення радянського союзу у людини в голові самісенький радянський союз?!!! Як може людина не розуміти, що це зло, що йде війна, що на його країну напали?!!!
Так, йому все одно, як називються вулиці. Точніше ні, не все одно. Він би точно вважав за краще ходити по вулицях — жовтневій, калініна та площі леніна. Йому було би більше до вподоби, щоб його син працював на якому-небудь радянському заводі, отримував свої 150 рублів. Скільки їх такіх, представників «нової історичної спільноти людей — радянського народу», людей без культури, без історії, без світогляду….
Мені його шкода.
Не можу, звичайно, бажати йому зла. Розумію, що таких людей дуже багато в Україні.
Але дуже хочу побажати моїм українським Друзям, щоб Новий Рік наблизив з вашою дієвою допомогою час, коли саме ви разом з усіма однодумцями будете визначати майбутнє України. І вірю, що це обов’язково станеться. Майбутнє не за моїм знайомим з дитинства. Майбутнє за вами!
Ігор Айзенберг
