Певно у споминах кожної дорослої людини є власне «Кульбабове вино». Літо 1980-го — найяскравіше, найдовше, найп’янкіше літо мого дитинства… По чорно-білому ламповому телевізору — XXII Літні Олімпійські ігри. А по «ворожих» радіоголосах — бойкот Олімпіади. Другий рік поспіль радянського вторгнення до Афганістану…
Мені сім років. Про Олімпіаду я знаю хоча б з того, що батьки купили мені індійські шорти з символікою “Москва – 80”, панаму з олімпійськими кільцями, зошити та інше шкільне причандалля, знову ж таки, із символікою Олімпіади. Мене готують до першого класу. Я нестерпно хочу до школи і, водночас боюся її, як діти бояться усього для них незвіданого.
Про війну в далекому і напівміфічному Афганістані я теж знаю. Саме через неї на Олімпіаду 
не приїхало багато спортсменів – Америка оголосила «бойкот». Того року я вперше дізнався, що значить слово “бойкот”.
Якось з Броварів, де мій батько працював художником на радіостанції, що глушила “ворожі голоси”, тато привіз пакет зі справжніми бананами. Фрукти продавали в магазині на “закритій території”. Що то означало я тоді не розумів, але зробив для себе висновок, що все там куплене є якимось особливим і недосяжним для пересічних людей гастрономічним чудом.
Банани були зелені, терпкі і несмачні. Ми з сестрою жували їх, кривилися і намагалися зрозуміли, за що їх так люблять мультяшні мавпи. Банани запивали пепсі-колою. Вона теж з’явилася «під Олімпіаду». На відміну від несмачних, але корисних за словами мами бананів, пепсі-кола здавалася нам райським напоєм; випити її ми могли б цистерну. Проте, нам дозволили насолодитися не більше однією пляшечкою на двох. Решту смакоти мати сховала в холодильнику, аби розтягнути задоволення якомога довше.
Іншою причиною такої заощадливості була чутка, що пепсі-кола викликає наркотичну залежність. Начебто до напою американці підсипають якийсь порошок. Допиваєш пляшечку пепсі, а рука вже тягнеться за наступною. Майже через 40 років одна пані дуже великого начальника щось подібне розповідала, але вже не про пепсі-колу, а про наколоті американцями апельсини…
Поки ми з сестрою за родинним столом давилися бананами і пили пепсі-колу, наш батько шепотом (неначе хтось міг підслухати) повідомив про раптову смерть співака і актора Висоцького. Сказав, мовляв, що про це без винятку гомонять усі «голоси». Помилки бути не може, бо на “закритій території”, де глушилки не працюють, завжди все чути добре.
Згодом на гостинах у батькового брата Володимира я помітив на стіні величезний кольоровий плакат із зображенням музиканта з гітарою.
– То Висоцький, — пояснив мені дядько. Плакат (слова «постер» тоді ніхто не знав) дядько придбав у Києві з рук якихось грузин-цеховиків.
– Хто такі «цеховики»? — запитав я у дядька.
— То секретні робітники, — не задумуючись відповів дядько. Чому ті грузинські робітники були секретними я не став розпитувати, бо на те вони і секретні, щоб про них знали менше.
Влітку 1980 року я вперше відвідав церкву. Якось у вечері моя прабабця Софія заявила батькам, що негоже віддавати дитину до школи без благословення батюшки. На Спаса вона збирається до церкви святити яблука, то могла б і мене взяти з собою. В моєму рідному містечку Носівка діючих храмів не було. Їх вже давно позакривали комуністи. То ж їхати доводилося на електричці до самого Ніжина. Ця перспектива мені подобалася, поїзди я любив.
З відвідин церкви запам’яталися лише два моменти: задуха в храмі від натовпу вірян і запалених свічок, та бабусині настанови.
– Якщо хтось про щось тебе запитуватиме, наприклад, звідки ти та як тебе звати, Сашко, мовчи і нічого не кажи. Нехай думають що ти німий, або дурний. Відповідати можеш лише батюшці.
Піп у мене нічого не питав. Лиш з ложечки дав попробувати щось нудотне, окропив водою, перехрестив і втратив до мене будь-який інтерес. Додому я повертався втомлений, нестерпно боліла голова, вночі погано спав. «Щоб я колись ще раз поїхав з бабою до церкви? Та більше такого ніколи не буде!», — вирішив для себе я. І жодна перспектива прокататися на електричці мене вже не могла переконати в протилежному…
Моє літо 1980-го: вічне, швидкоплинне, живе, сумне, веселе, чорно-біле, різнобарвне, пряне, солодке, таємниче — свято, яке завжди зі мною…
Олександр Соломаха
