У моєї сусідки є собака. Мілочка називається. Ну, не так шоб уже аж собака. Собачка. Я загалом не дуже поціновую маленьких собак, але ця якась няшна. У неї вуха, як у метелика крила. «Мама любить свою собачку», – каже сусідка, саджаючи Мілочку на руки. Мілочка задоволена. Озирається навсібіч – типу бачте, де я.
Мілочка любить гавкати, але боїться. Але часом гавкає попри страх. Таке і з людьми нерідко буває.
Мілочка любить усе їсти зі столу, а з підлоги й зі своєї миски – не дуже. Зі столу їстиме навіть квашену капусту.
«Спить коло мене», – каже сусідка.
Мілочка любить розгризати капці й робить продуктові запаси в своєму лігві. Коли сусідка береться прибирати лігво, Мілочка її кусає. Бо не можна.
Удома Мілочка дає себе погладити й погодувати. Але надворі – зась. Я колись хвилин п’ять манив її цукеркою – не підійшла. Мені набридло, я взяв та й кинув їй ту цукерку. Мілочка схопила — й чимдуж у під’їзд.
«Уранці лізе й вилизує мені носа. Мабуть, у минулому житті була лором», – каже сусідка.
Сергій Осока
