Сусідка в селі, з якою ми ніколи не спілкувалися як слід, раптом вилила мені душу. Стара матір змушує її щороку садити більше, ніж їм насправді треба. «Вся моя відпустка перетворюється на цю каторгу! Кому треба стільки?! Ну що мені, на купу виносити оце все? А ці довбані кури… Кому потрібні ці кури?! Вони хворіють, хочуть догляду, а я хочу полежати хоч раз у таку спеку!»
Це був дуже щемкий монолог, настояний на багаторічній втомі і фрустрації.
І все б нічого, але через те, що я була доброю слухачкою, ця сусідка принесла мені потім відерце огірків. Тепер її урожай – мій клопіт.
Ну що ж, хоч і не маю ніяких сил, але огірки гарні, хрумкі, ні в чому не винні. Замалосолю чи що. Хай нагадують мені про солоний смак сліз усіх змучених городниць.
Ірина Цілик
