Післязахідна зеленавість відхиленого від вікна неба вечорово синіє. Ця зміна кольорової варти нагадує про щось давнє-предавнє… Коли все життя було не фарбованим, а просто залежним від хмар, вітру, дерев, трав. І було тихим.
Як оця вже й поплямлена вуличними ліхтарями і розкидом поодиноких сяйливих прямокутників німотність. Там, за моїм життям те ж саме життя виглядає, ба і є, інакшим. Там зимно, там сморідно. Там ніхто, може, й не помітив зміни дивовижно чистих кольорів вистави на ймення «Остуди осені». Ще не пізньої, але вже й не ранньої. Потребуючої, очевидно, глядача або співрозмовника. Бодай з самою собою.
Всяк присутній у цьому світі рано чи пізно погасне. Наодинці. Прилюдно вмирають лише злочинці і жертви.
Багато чого. У тім числі й Часу…
Але отак от гаснути не гаснучи, міняючи полум’я на приск, бажання — на їх відсутність, сум на просто задуму — випадає лише спрагло живим…
Із спостережень за собою (вони, певною мірою, позаосібні: і мої, і чужі) скидається на те, що ця життєспрага теж кольорова. Пекуче біла узимку, зеленава на весну, хвильно пастозна опісля.
Це у нас.
І тільки у нас. Інакше б і я не був передовсім собою. Так ось — тільки у нас осінь виганяють за двері. У містах підмітають, вантажать і поводяться, як зі сміттям, а по селах ще й спалюють.
Домінантний колір нашої до життя любові — сироземний. Корисливий. Без поступок Красі. При чому тут, питається, любов? А коли ж ми воістинну любимо? Коли ронимо одна за одною хай не свої, але й подумково свої сльози замилуваності світом? Що, як і ми, смертно-безсмертний.
Зараз за вікном — ранок…
Туман і явлена з туману синичка. Озирає балкон, а на мене й не дивиться. Звикла. Так і ми: звикаємо до всього, що є ніби нами. Ніби… Цим самим нехтуючи незнамо чим. Це «незнамо» і є левовою часткою вітальних наших знань…
Інколи ця частка вибухає.
Коли ми нещасні. А коли щасливі? Як зараз я. Тим що… А й справді — чим?
Синички нема.
Дерева іржаві або й геть голі. Туман витуманився у голубувату над будинками мевність. Десь збоку вікна сяє сонце… Тим, що це все просто є. Обіч мене. І сльозою — у мені… Цього досить. Маю на увазі сльозу… Найбільше моє багатство…
Григорій Штонь
