Працював і в бізнесі, і в міліції, і в освіті, зараз чиновник обласного масштабу. Почув мою здравицю на Дні писемності в Ужгороді: «Плекаймо слово, служімо слову, рятуймося словом!» Підійшов, назвався.
«Промовлені ваші слова направду віщі. Я в цьому переконався на собі. Був у моєму житті дивний період. Нібито все добре й на роботі, і в сім’ї, і зі здоров’ям, але напав на мене якийсь страх. Страх смерті. Боявся, що впаду на рівному місці – і кінець. Або вночі перестану дихати. Уявляєте, що за життя було… Порадили мені піти до монахів. Довго вагався – солідний, освічений, благополучний чоловік, до того ж майже невіруючий. І все-таки пішов. У монастирі сказали, що всі на прощі, тільки старенький отець Григорій тут. У саду відпочиває.
Пішов я в сад. Бачу, під липою дрімає старець. На колінах книга, в бороді бджоли гудуть, біля ніг пташки стрибають. Привітався я, перепросив, що турбую, і розповів про свою біду.
«Синку, – лагідно сказав він. – Бачиш, яка в нас файна цибулька на грядці?»
«Бачу».
«Я люблю цибульку з чорним хлібчиком, скропленим олією. А ти?»
«Теж люблю», – відповідаю я розгублено.
«Я так і думав. Коли ти хочеш посмакувати цибулькою, що робиш? Ідеш у городець, до грядки, придивляєшся і витягуєш цибульку. Правда? Не вона собі відмірює вік, а ти їй відмірюєш… Так і в Господа нашого. В його земному саду. Посіяв нас, підживляв, зрощував, а коли прийшов час, витягнув. Час не наш, час Його. Час покликання і час відкликання. Розумієш, синку?»
«Я все зрозумів. І з тієї миті покинув мене страх смерті».
Мирослав Дочинець
