Суспільство

Паша.., і те, заради чого варто жити!

Останніми днями я частенько заходив до Паші. У нього є власна косметична крамниця «Чарівність» біля входу на речовий базар по вулиці Ентузіастів у Чернівцях. На дворі холодно, а у Паші тепло.

Він пригощає мене кавою, ми говоримо про події в країні. Поодинокі люди проходять між його магазином та високим парканом. Нам ніхто не заважає. Торгівля стоїть, але Паша не нервується – у нього інші пріоритети. Хоча, не без того.

Ми з ним знайомі з університетських часів. Він навчався на хімічному, а я на фізичному факультетах. В місті ми жили в одному районі, біля Резиденції. Але, безпосередньо разом довелось провести три місяці під час військових зборів на Ровенському полігоні.

Цілком природно, що коли розмови про політику починають допікати, ми поринаємо в спогади.

Ось і цього разу обговорювали моє писання на ФБ про «Учение о тачанке» Бабеля. Потім згадали інші твори Бабеля, відволіклись на «Одеську плеяду». Аж раптом, Паша мене запитав: «А ти знаєш скільки коштує Бабель?»

Я розумів, що за його цікавістю стоїть зовсім інший, не арифметичний зміст. Тож вирішив не «креативити», а покірно послухати.

Паша згадав таке.
На полігоні ми жили в казармі зенітників на самому його краю. Через рівчак було мирне село Голубне. Щовечора ми йшли на луг біля потічка за імпровізованим футбольним полем. Паша брав гітару, а ми сякі-такі харчі. Паша знав усього Окуджаву, знав Висоцького, популярних бардів. Тож, до скромної вечері ми мали надзвичайно зворушливу естетичну складову. Паша чудово співав. Сквер біля «попівського дому», мабуть, ще й досі зберігає враження від його юнацьких нічних концертів.

Так от: за рівчаком, як я вже казав, було село Голубне. Щотижня, згідно до Уставу внутрішньої служби, нас водили туди в баню. Поки одна частина милася, інша, не витрачаючи даремно часу, бігала в магазин. Цивільні наїдки і напої, на які б дома ніхто не звернув уваги, там видавались делікатесом. Ну, звичайно, попитом користувалось і те, що «до наїдків».

Так от: в один з таких днів, коли всі побігли до крамниці, Паша, який був «не аматором тієї справи», пішов гуляти по селу. Дуже швидко він надибав клуб і бібліотеку в ньому. Звичайно ж, він завітав до осередку культури. І не просто завітав! Він записався до бібліотеки і взяв почитати, як новий абонент, свою першу (та як виявилось і останню) книгу.

Це були «Одесские рассказы» Бабеля. Дві бібліотекарки, зворушені відвідувачем, довго обслуговували Пашу – ніяк не могли знайти Бебеля…

На цьому місці я перебив Пашу і запитав, а чому він не взяв Паустовського?
Моє питання повернуло нашу бесіду до обговорення усієї плеяди. Коли ми почали пригадувати Катаєва «Алмазный мой венец», і засперечались щодо того, кого з поетів і письменників як зашифрував автор, то Паша раптом зупинив суперечку питанням: «А знаєш чим усе закінчилось?»

Я відразу і не второпав, що Паші набридло сперечатися, і він повернувся до спогадів полігону.

«Через кілька місяців після того, як ми повернулися з таборів, мені додому надійшов лист-нагадування, що я, як абонент Голубненської бібліотеки, маю перед ними борг: книгу Ісаака Бабеля «Одесские рассказы». Мені пропонувалось або повернути книгу (яку я залишив у казармі), або ж сплатити штраф у розмірі 5 рублів. Я їм ці гроші й вислав та сплатив 50 копійок за переказ».

На вулиці завірюха.
Поруч зі мною кудлатий пес, для годиться, полохає від крихт хліба голуба і, знічев’я, кусає сніжинки, які надокучливо його лоскочуть. Я повертаюсь додому з крамниці «Чарівність» і думаю: що не говорили б досвідчені букіністи, але ця ціна, яку заплатив за Бабеля Паша, є найправдивішою.

***
Я дивлюся на поздоровлення, надіслані Паші з днем народження, розумію, що це пишуть його друзі, які ще не знають, що його вже нема і раптом уявляю майбутнє: «ФБ – це колумбарій профілів людей. Ти навіть можеш повернутися в них і щось влучно прокоментувати, але відповіді вже не почуєш. Згодом «замовкнеш» і ти. Може це і є основна, коренева суть ФБ?»

***
Я пригадую дні народження Паші. Завжди стримано, скромно, щиро. І ще одна деталь: жодних подарунків. А потрібно знати Пашу, якщо він щось вирішив, то переконати у зворотньому його було майже неможливо.

Та одного разу ми таки вручили йому подарунок, і він відмовитися не зміг. Ми подарували йому букет. Але, це був овочевий букет. Оля привезла з Глибокої домашні (а Паша це цінував) помідори, огірки, кабачки, баклажани, зелень і патисон! Вийшов саме букет: різнокольоровий, пахучий, гарний.

Я тримав прозору сумочку за спиною. Сказав слова вітання і додав, що ще даруємо букет. Реакція його була миттєвою – «навіщо?» Та, коли я дістав з-за спини сумочку – саме тому вона й була прозорою – Паша «здався», чи не вперше за історію наших взаємин останнього часу.

Ми ще довго з ним розмовляли, він навзаєм в дарунок вибирав Олі щось із косметики, як завжди абсолютно точно, зі знанням справи і смаком, а ввечері передзвонив, ще раз подякував і повідомив, що «букет» вже в роботі.

Тільки зараз усвідомив: «А кому ж тепер дзвонитимемо, коли виникнуть питання: «по дому», «по кухні», «по ліках», «по базару», «по життю»?»…

***
Велика втрата перестає бути лише втратою, коли ти переосмислюєш її в те, заради чого варто жити далі. Це і є найкращим продовженням тих, хто пішов.

Отам, нагорі — фото Паші, одне з небагатьох, що я з ним зробив. Одного разу він попросив, «щось йому зробити для аватару на ФБ». Я і зробив. Правда, він використав інше. Зате мені залишилось на пам’ять це фото.

Валентин Ткач

1 Коментар

  1. Микола

    Паша!
    R.I.P
    Requiescat in pace! Riposa in pace! Rest in peace!
    Паша, ми тебе називали неінакше, як Паша!
    Ти був душею компанії, ти був заводила, ти був наш улюбленець!
    Як рано ти пішов!
    Покойся з Миром!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.