Паша.., і те, заради чого варто жити!

Останніми днями я частенько заходив до Паші. У нього є власна косметична крамниця «Чарівність» біля входу на речовий базар по вулиці Ентузіастів у Чернівцях. На дворі холодно, а у Паші тепло.

Він пригощає мене кавою, ми говоримо про події в країні. Поодинокі люди проходять між його магазином та високим парканом. Нам ніхто не заважає. Торгівля стоїть, але Паша не нервується – у нього інші пріоритети. Хоча, не без того.

Ми з ним знайомі з університетських часів. Він навчався на хімічному, а я на фізичному факультетах. В місті ми жили в одному районі, біля Резиденції. Але, безпосередньо разом довелось провести три місяці під час військових зборів на Ровенському полігоні.

Цілком природно, що коли розмови про політику починають допікати, ми поринаємо в спогади.

Ось і цього разу обговорювали моє писання на ФБ про «Учение о тачанке» Бабеля. Потім згадали інші твори Бабеля, відволіклись на «Одеську плеяду». Аж раптом, Паша мене запитав: «А ти знаєш скільки коштує Бабель?»

Я розумів, що за його цікавістю стоїть зовсім інший, не арифметичний зміст. Тож вирішив не «креативити», а покірно послухати.

Паша згадав таке.
На полігоні ми жили в казармі зенітників на самому його краю. Через рівчак було мирне село Голубне. Щовечора ми йшли на луг біля потічка за імпровізованим футбольним полем. Паша брав гітару, а ми сякі-такі харчі. Паша знав усього Окуджаву, знав Висоцького, популярних бардів. Тож, до скромної вечері ми мали надзвичайно зворушливу естетичну складову. Паша чудово співав. Сквер біля «попівського дому», мабуть, ще й досі зберігає враження від його юнацьких нічних концертів.

Так от: за рівчаком, як я вже казав, було село Голубне. Щотижня, згідно до Уставу внутрішньої служби, нас водили туди в баню. Поки одна частина милася, інша, не витрачаючи даремно часу, бігала в магазин. Цивільні наїдки і напої, на які б дома ніхто не звернув уваги, там видавались делікатесом. Ну, звичайно, попитом користувалось і те, що «до наїдків».

Так от: в один з таких днів, коли всі побігли до крамниці, Паша, який був «не аматором тієї справи», пішов гуляти по селу. Дуже швидко він надибав клуб і бібліотеку в ньому. Звичайно ж, він завітав до осередку культури. І не просто завітав! Він записався до бібліотеки і взяв почитати, як новий абонент, свою першу (та як виявилось і останню) книгу.

Це були «Одесские рассказы» Бабеля. Дві бібліотекарки, зворушені відвідувачем, довго обслуговували Пашу – ніяк не могли знайти Бебеля…

На цьому місці я перебив Пашу і запитав, а чому він не взяв Паустовського?
Моє питання повернуло нашу бесіду до обговорення усієї плеяди. Коли ми почали пригадувати Катаєва «Алмазный мой венец», і засперечались щодо того, кого з поетів і письменників як зашифрував автор, то Паша раптом зупинив суперечку питанням: «А знаєш чим усе закінчилось?»

Я відразу і не второпав, що Паші набридло сперечатися, і він повернувся до спогадів полігону.

«Через кілька місяців після того, як ми повернулися з таборів, мені додому надійшов лист-нагадування, що я, як абонент Голубненської бібліотеки, маю перед ними борг: книгу Ісаака Бабеля «Одесские рассказы». Мені пропонувалось або повернути книгу (яку я залишив у казармі), або ж сплатити штраф у розмірі 5 рублів. Я їм ці гроші й вислав та сплатив 50 копійок за переказ».

На вулиці завірюха.
Поруч зі мною кудлатий пес, для годиться, полохає від крихт хліба голуба і, знічев’я, кусає сніжинки, які надокучливо його лоскочуть. Я повертаюсь додому з крамниці «Чарівність» і думаю: що не говорили б досвідчені букіністи, але ця ціна, яку заплатив за Бабеля Паша, є найправдивішою.

***
Я дивлюся на поздоровлення, надіслані Паші з днем народження, розумію, що це пишуть його друзі, які ще не знають, що його вже нема і раптом уявляю майбутнє: «ФБ – це колумбарій профілів людей. Ти навіть можеш повернутися в них і щось влучно прокоментувати, але відповіді вже не почуєш. Згодом «замовкнеш» і ти. Може це і є основна, коренева суть ФБ?»

***
Я пригадую дні народження Паші. Завжди стримано, скромно, щиро. І ще одна деталь: жодних подарунків. А потрібно знати Пашу, якщо він щось вирішив, то переконати у зворотньому його було майже неможливо.

Та одного разу ми таки вручили йому подарунок, і він відмовитися не зміг. Ми подарували йому букет. Але, це був овочевий букет. Оля привезла з Глибокої домашні (а Паша це цінував) помідори, огірки, кабачки, баклажани, зелень і патисон! Вийшов саме букет: різнокольоровий, пахучий, гарний.

Я тримав прозору сумочку за спиною. Сказав слова вітання і додав, що ще даруємо букет. Реакція його була миттєвою – «навіщо?» Та, коли я дістав з-за спини сумочку – саме тому вона й була прозорою – Паша «здався», чи не вперше за історію наших взаємин останнього часу.

Ми ще довго з ним розмовляли, він навзаєм в дарунок вибирав Олі щось із косметики, як завжди абсолютно точно, зі знанням справи і смаком, а ввечері передзвонив, ще раз подякував і повідомив, що «букет» вже в роботі.

Тільки зараз усвідомив: «А кому ж тепер дзвонитимемо, коли виникнуть питання: «по дому», «по кухні», «по ліках», «по базару», «по життю»?»…

***
Велика втрата перестає бути лише втратою, коли ти переосмислюєш її в те, заради чого варто жити далі. Це і є найкращим продовженням тих, хто пішов.

Отам, нагорі — фото Паші, одне з небагатьох, що я з ним зробив. Одного разу він попросив, «щось йому зробити для аватару на ФБ». Я і зробив. Правда, він використав інше. Зате мені залишилось на пам’ять це фото.

Валентин Ткач