Можете не вірити, а в мене оце відчуття задухи й очікування ще гіршого ніколи не минало, я навіть не знав би йому ні назви, ні пояснення, коли б не казкове дитинство, захищене й забезпечене батьками.
Усвідомлення задухи як контрасту прийшло поступово, непомітно, разом із віком і досвідом. Великі «хвилі» то надій, то відчаю — хрущовська відлига, відкат у застійний маразм, пєрєстройка, розвал Союзу, «незалежні» спалахи ейфорії, що легко гасилися «виборами» як не нового пРезидента, то нової зРади, Майдани, систематичне винищування непокірних, знущання дедалі потужнішого бидла з усього природного (від здорового глузду до щирих простих стосунків між людьми) — все це виявилося неминущим, постійним і страшенно беззмістовним тлом, на якому пройшло моє життя.
Чи було це життя марним?
Чи було воно невдалим? Чи було воно безцільним?
Коли я припинив катувати себе оцими дурними, некоректними, але страшенно розповсюдженими питаннями, то виявилося, що життя не можна оцінювати. Чиєсь — так, про когось можна говорити й думати що завгодно, це наше невід’ємне право на балачки і на свободу думки.
Але своє життя…
Невже не бачиш, не чуєш: про своє життя що би не сказав, як би не подумав — усе марнота. Воно як оця квітка орхідеї — як її не допитуй, а вона не скаже, навіщо живе і цвіте. Та так і живе — абсолютно нікчемна, абсолютно прекрасна, і ніколи не знати, чи розквітне для когось, чи тихо вмре на смітнику як пожива для ожирілих кліщів.
Василь Триліс
