У неділю був День Києва. Задаюся знову невідворотним питанням. Чим відрізняються москалі від Українців? В етичному, духовному, цивілізаційному вимірах. Адже звироднілі вбивці (московити) в День української столиці, щоби нищити нашу Волю, Ідентичнісь, Державність здійснюють найбільш масовану «шахедо-атаку», а «нефронтові» кияни з нічних балконів багатоповерхівок у цей же самий час вигукують «Слава Україні!».
Явище досі нечуване й небачене, однак реальне й емоційно захоплююче. Бо ми не тільки незборимі, але є тими, хто подолає, знищить те вселенське зло, що має (за нещастя) зватися московією. А тому, щоби там не презентували імперські збочені картографи такому ж недоумкуватому путлєру про «невидимість» УКРАЇНИ, а вона таки Є, БУЛА і вічно БУДЕ!
І хоча московити невиліковно хворі своєю імперською ковід-хворобою, одначе все ж мусять знати своє місце, свою гнітючу роль і, найголовніше, правду. А вона — єдина. Коли Україна-Русь була знана в світах, звучала на повний голос на різномовних європейських просторах, то перший удільний московський князь появився орієнтовно аж у 1277 році. Безправний, у всьому залежний від ординського хана.
І лише в 1319 році іванушка, четвертий син данила, прозваний калитою, ставши новим московським князем, розпочав “рости вшир” невідомій московії. Згадаймо, коли 1303 року помер князь данило московський, то його князівство було настільки мізерним, що він навіть не зміг ділити його уділи між п’ятьма синами. А що сталося? Очевидно те, що є найбільшим гріхом. Московити («православні») зруйнували всі Заповіти Божі, ставши на шлях безперервного завойовництва, грабівництва, брехні та вбивства. Дорога в нікуди….
З тих пір московити не лише вбивають,оббріхують, але й обкрадають нашу культуру, історію, національну пам’ять (нещодавно в Севастополі московити влаштували виставку з 1200 експонатів, викрадених з історико-археологічного заповідника “Кам’яна Могила” під Мелітополем. А розграбований музей-заповідник «Херсонес-Таврійський» вивезли на росію). Вони, ці звироднілі нелюди, сподіваються, нарешті, «перемогти», коли зуміють здолати все українське — від людини до її мови, культури, традиції, віри, землі.
Але не вийде, супостате.
Гадаю, дещо лукавлять наші окремі авторитетні (щоденні) блогери, коли стверджують, що не варто сьогодні заглиблюватися в історію, культуру, оскільки пріоритетним є тільки те, що твориться на «передку». Так, це є поза дискусією. Проте завжди чомусь згадується незабутній дослідник Голодомору-Геноциду Джеймс Мейс, який усім нам завжди нагадував — щоби бачити куди прямувати, то слід знати звідки йдемо. Тому наші національні цінності не забуваються, не ревізуються, не замовчуються. Бо нинішня війна московської орди проти України, то є війною проти нашої Ідентичності.
Вона є загрозливою, оскільки в руках диявола (читай кремлівської орди) ядерна зброя, а в його голові блукає як тінь єдина похіть — людиновбивство. Він став антиподом життя на землі у цьому новому тисячолітті — московським рашизмом, тотожним нацизму та фашизму. Тому війна оркостану з Україною є геноцидною, етноцидною, лінгвоцидною, екоцидною. Екзистенційною!
9 років війни України з цим вселенським злом, ймення якому — ординська московія. Після скоєного московитами, особливо в період повномасштабної агресії, яка стала найбільшою і найстрахітливішою з часів Другої світової, інакше як геноцидом й етноцидом Українського народу ці трагічні події називати не можна. Адже головною метою і завданням цього зухвалого, нічим і ніким не спровокованого кривавого нападу було знищення українців як Народу, України як Держави.
В одному із небагатьох інтерв’ю генерал Залужний сказав, що в планах зловісного задуму кремлівської воєнщини було знищення якомога більше українських жінок і дітей, руйнування економічного потенціалу, отруєння природи, роблячи непридатними для використання землю, водні ресурси, грабуючи надра й інтелектуальний потенціал, повністю витолочуючи українську мову, історію, національну пам’ять, віру й народну традицію. Проте саме українські люди були і залишаються найважливішою мішенню рашистів, які уготовили для них безліч кривавих людиновбивчих засобів — від фізичного нищення до насильницької асиміляції й викрадення (сотнями тисяч ) дітей.
Національна стратегія — захистити передусім дітей, жінок, молодь, зупинити цю демографічну (вже не кризу!) трагедію народу, який став об’єктом досі небаченого в сучасному світі геноциду, є не просто нашим державним пріоритетом, але й визначальною глобальною задачею етичного й політичного характеру. Оскільки, не знищивши цю імперію зла ХХІ століття, можна очікувати, що метастази грабежів, убивств і гвалтівництв розповзуться по світу. Бо непокараність зрощується.
Наших дітей продовжують насильно вивозити на росію, 14-літніх паспортизують, заборонено українську мову, історію, культуру , пісню, родинну пам’ять. Населення України станом на кінець 2022 року становило приблизно 31,4 млн осіб, із них приблизно 1,15 млн живуть на тимчасово окупованих територіях (дані експертів Українського центру охорони здоров’я (УЦЗ).
Війна, фронт — повсюди. Урешті-решт наша Перемога залежатиме передусім від звитяги наших Воїнів, а також від того, які цінності ми (українці) сповідуємо, які ідеї відстоюємо, чи стали ми надійними амбасадорами України, оберігаючи українськість у всіх сегментах нашої життєдіяльності. Саме від цього залежатиме наш успіх, перемога над злом, його отруйними витоками і причинністю. Вони — наяву. Цією апокаліпсичною загрозою є недоруйнована недоімперія — росія.
Сьогодні ми називаємо її путінською, завтра — якоюсь іншою «виб-лядською», але сутність від цих формальних трансформацій не змінюватиметься, адже виплоджує подібних знелюднених сатрапів саме ця «глубінная» біомаса рабів і псарів. І коли людство, яке прагне життя, не зуміє, не захоче здолати цей імперський педикульоз рашизму, то його очікуватиме лише фінал нових глобальних катастроф. «Благо», що приклад трагедії російсько-української війни для багатьох «миротворців», бажаючих спасіння путінського «обличчя», де в чому таки слугував їхньому протверезінню. А тому, мабуть, вони вже ніколи так далеко не зайдуть у спробах «умиротворення» путінських катів, заюшених людською кров’ю, як це сталося у свій час з гітлером-сталіним, віддаючи в жертву європейські народи для хтивого задовільнення осатанілих убивць.
Згадується великий Сократ, який ніколи нічого не написав, однак залишив для нас вічне аксіоматичне правило — «усі ми хочемо бути щасливими». Але для цього треба здійснити передусім «сильним світу цього» єдино совісний чин — «знайти для себе правду». Зуміти зі своїми народами говорити істиною, а не користю.
Цим ідеалом Правди і Свободи жив, творив, його утверджував наш Шевченко, нагадуючи всім , що Українці зможуть забезпечити саме з такими цінностями вільне політичне, духовне, економічне, світоглядне Буття. А тому й заклик до всіх сущих Українців у Заповіті «Поховайте та вставайте/ Кайдани порвіте» став нашим єдиновірним дороговказом для всіх поколінь і віків.
Георгій Філіпчук
