Ідемо з Назаром своєю вулицею. Назустріч прямує чоловік старшого віку, дав би йому близько 70 років. Зближуємося. Чую:
— Молодой чєловєк, здравствуйтє, а ви случайно нє подскажитє мнє, гдє здєсь расподожен адміністратівний суд? А то нє могу пока понять.
— Добрий день. Ну це дуже просто, — відповідаю і детально пояснюю, як туди дістатися.
Далі чую:
— Ізвінітє, а ви здєсь живьотє?
— Так, от у цьому будинку, — показую.
— І что, і малого учітє на украінском разговарівать?
— Я не малий, я Назар — українець, – відразу ж вставляє свої «п’ять копійок» пан Бригар-молодший.
— Звичайно! Тільки так.
— Прямо постоянно?
— Так.
— Тільки так, бо ми українці, — продовжує нащадок.
— Хочу пожать вам руку. Можно?
— Звичайно, — подаю йому руку.
— Я даже завідую, єслі чєстно.
— Я думаю, нічого аномального тут немає. Так і має бути.
— Согласєн, но… У вас мінутка єсть?
— Так.
— Ви знаєте, я роділся в Вінніцкой області. Єщьо даже нємного помню, как говоріл на украінском. Потом отца пєрєвєлі (он у мєня воєнним бил), потом бил Казахстан, потом Кіргізія, Бєлорусія, Крим. І вот тєпєрь, вродє чувствую, что оно мойо, вот етот язик раскошний, а уже так далєко отошол. Странниє чувства.
— Розумію. Але ж повертатися ніколи не пізно.
— Ви оптіміст. Я поздно понял, что к чєму. К большому сожалєнію. Раньше как-то жил нє задумиваясь.
— Буває і таке.
— Ну вот… Мнє би хоть внуков поставіть на путь правєдний, і то «вже буде перемога».
— Бажаю вам успіхів у цій непростій справі!
— І вам — тоже. А главноє — «побільше здоров’я».
— Навзаєм…
Тепер от думаю: скільки ж їх, отаких, розкидано постімперськими просторами… Фактично, цих людей позбавили можливості бути українцями: зірвали зі своєї землі, змішали, «стандартизували» за совковими лекалами. Звідси і повальна «какаяразніца», звідси ж і «одіннарот».
Отакі історії хочеться писати на стінах, парканах, лайтбоксах, білбордах, у громадському транспорті – щоб якнайбільше тих, хто ще не розуміють, нарешті зрозуміли, чому в нас усе так, і що «русскій язик» — не «тож наш», що ми не один народ з орками, що українцям дуже довго і наполегливо, різними методами нав’язували усе російське (і не прийняти його було вкрай складно, адже альтернативи — відсутність перспектив для реалізації, маргіналізація, ув’язнення; тобто — загублене життя). А внизу — великими літерами: «ГЕТЬ ВІД МОСКВИ»!
Сергій Бригар
м. Одеса
