Єдине, що справді і поза сумнівом накопичує людина з віком – це втома. Усе інше – ілюзорне. Досвід — суб’єктивний і невідтворюваний в інших умовах, окрім тих, де його отримано. Мудрість — смішна, дитяча і безнадійно відстала від сьогочасних сенсових контекстів.
Єдине, що є найкориснішим від нас у спадок нашим дітям – це не заважати їм бути собою та плекати свої особистості, свої візії щодо світу, в якому вони живуть і того, що надалі їх очікує. Ми, батьки — абсолютно зайва ланка, непотрібні посередники між ними і їхнім майбутнім.
Наша функція – не «завантажувати» їх нашим минулим, а ретельно його, наше минуле, від них приховувати. Не водити їх у ті, далекі наші часи навіть із ознайомчою метою.
Мусимо знайти у собі сміливість зізнатися, що наше дитинство та юність — безнадійно про*обані. Цілком імовірно, що наша юність була кльовою на персональному та емоційному рівні, але колективно як покоління — ми лузери. Діти жалюгідних 80-тих і облуплених 90-тих.
Все, на що ми спромоглись – розгубити трохи захланної радянщини, всіяти нею дорогу свого життя. Але усі наші чинні здобутки – не завдяки, а всупереч. Рандомні успіхи самоучок, котрі робили самі себе.
Ми покоління, виплекане в домашніх умовах. У всіх можливих і неможливих сенсах.
І так наївно спостерігати, як покоління магнітофонів «Весна» і светрів «бойс» із серйозними виразами облич виховує дітей покоління айпадів і ЮТУБканалів. Маючи між собою просто гігантський цивілізаційний розрив. Намагаючись прививати якісь дурнуваті істини з минулого, які були дієві тільки у їх хитрови*баному світі мігруючих коробок з цукерками та пляшок коньяку між вчителями і лікарями.
Володимир Гевко
