Бій під Крутами та бої за Донецький аеропорт справді подібні своїм символізмом. І там, і там держава кинула своїх найкращих синів у пекло… Патріотична інтелігенція тим часом продовжувала пити каву, а державники збирали чемодани…
Трохи більше ста років тому 300 юнаків були покинуті під вузловою станцією без примарних надій на життя та достатньої кількості патронів Симоном Петлюрою, який з найбільш боєздатними частинами відступив до Києва придушувати більшовицьке повстання.
Юнаки бились хоробро, але з військової точки зору марно. Рух військ Муравйова вони не зупинили, залізничні колії, які йшли на Київ не були зруйновані, що дало можливість більшовицьким військам вже за п’ять днів захопити Дарницю та мости через Дніпро, а за декілька днів і Київ.
На той час Київ був містом-мільйонником, тільки колишніх солдатів та офіцерів російської армії було близько 20 тисяч, а захищати Київ… виявилось нікому. Бо тим, хто міг битись, було без різниці як буде називатись вулиця, на якій вони будуть пити вино.
Так само і в 2014 році у багатомільйонної країни з мільйоном колишніх солдатів та офіцерів не виявилось нікого окрім ледь обстріляних добровольців, щоб іти звільняти вузлову станцію Іловайськ. І там, і там загинув цвіт нації, і тоді, як і зараз, на їх поховання збирались мітинги людей у військовій формі, які чомусь вважають, що вона дається лише для того, щоб ходити в ній по кав’ярнях та міністерствах.
Ті, хто залишили на смерть юнаків під Крутами, невдовзі назавжди втекли з України, організовуючи уряди в еміграції, розповідаючи, як багато вони зробили для УНР та ведучи ідейну суперечку з колишніми білогвардійцями за пляшкою шампанського. А ті, хто мовчки споглядали спочатку за тим, як більшовики захоплюють Київ, відводили очі, коли ховали студентів-патріотів, отримали непередбачуваний урок від історії.
Кому пощастило — були репресовані в 30-х, кому ні — спочатку побачили, як все, заради чого вони вирішили «зберегти себе для майбутнього», гине. Вони побачили голодомор. Спочатку дивились, як відбирають хліб, потім –як вмирають їхні батьки, як мати намагається вбити одну дитину, щоб прогодувати інших, але це не допомагало і врешті-решт гинули всі діти, ну, а потім і самі лізли в петлю…
Історія повторюється.
Всі професійні патріоти зберегли себе для майбутнього і зараз готуються до політичної еміграції, боротись з необільшовизмом — це занадто небезпечно. Необільшовики поки розгублені, адже, як і в 1919-му, вони не розраховували на таку легку перемогу.
Невдовзі нас чекає черговий етап визвольних змагань. І кожний вкотре задасть собі питання: чи вартує його життя більше, аніж інших синів України, і чи справді треба продовжувати боротись…
Але відповідь на це питання просте — без України від Сяну до Дону у нас майбутнього просто не буде.
Микола Мельник
