В селі так швидко минають пори року, що якось аж шкода цього… Особливо, літо. Літо в селі настає за один день. Ото дивись, була зима, а потім — раз! І ціле літо… І жовтезний цвіт ріпаку так ріже очі проти синього неба, що аж боляче дивиться. Трави в руслі Сули – вищі за мене. Там реально можна було сховать козацький загін з кіньми, як писав Яворницький.
Набирається цвіту бузина, хміль поліз на вербу й на хату, кропива — як дерево, висока зелена осока вкрила ставок, ніби й нема його там, черемшина так вбралася в біле, що й листя зеленого не видно.
Вже полетів пух з тополі, маки в степу відцвітають своїм неймовірним маковим цвітом, полин пахне на весь степ… І все воно цвіте, пахне, тягнеться, пнеться, вивершується, живе, визріває… Соловейко співає в гаю, йому відповідають мудрі жаби з берега своїм вічним співом…
А вже трактор щось там собі косить… А ще ж і літо не нестало…
Я навіть придумав оповідання. Називається «Пилипкове літо»… Фабула така. Приїжджає хлопчик, на ім’я Пилипко, до бабусі в село, з міста… І бачить, як трактор у полі косить траву… І так йому шкода тії трави, того літа, тої молодої Землі… Що він біжить назустріч трактору, розмахує білою сорочкою, і кричить: «Зупиніться!!! Не треба! Зупиніть літо!!!»…
І трактор зупиняється…
І звідти вилазять тракторісти та дають Пилипкові пи*ди, аби не бігав перед колесами…
Воно, вроді, і романтично, і назідательно… І діалог культур…
Віталій Чепинога
