І якщо минулі дати без нього до мене приходили усвідомленням ваговитості цифр, то ця чомусь особлива. Як початок великого шляху. Як перша сходинка, як перший рік якогось нового відліку. Я думаю про тата, уявляючи, яким він був у своєму дитинстві — тому, геть ранньому, коли невпевнено спинався на ніжки, робив перші кроки…
Промовляв перші усвідомлені слова. Уява відносить мене на сто років назад, я бачу його, біловолосого, в довгій льолі, поміж соковитих зелених трав рідного двору на Мочари у Дубовім… І синє-синє, як татові очі, 
небо над вічною Ясеновою…
Небо міниться: воно то ясно-глибоке й безхмарне, то час від часу на нім купчаться хмарки, набігають більші хмари, вже у громаддя збиваються темно-сірі хмарища… Усе, як у житті. Усе. Але поки що він дитя. І ще не відає, що і коли на нього чекатиме… І це добре, що людині невідомими є її шляхи й те, яким буде небо над її дорогами й днями…
А сьогодні я ще і ще дякую татові за світ і світло. За небо і навіть хмари й хмарища на ньому. За усе те найдорожче, котре не має виміру, меж… Та й вартості якому просто не означити… Воно безцінне.
Маю надію, що там, де він зараз, багато ясного неба, сонячного тепла і лагідної доброти… Такої ж безмежної доброти, як у його перших словах мені, написаних тоді, коли я ще не вміла читати, але які зі мною завжди. Як і він…
«А що сказати Тобі, люба доню?
Піднімаю Тебе високо до Сонця у твоєму білому сповитку, стелю Тобі думою-надією квітів на життєву дорогу, даю Тобі всього найліпшого з того, що дала мені в серце і мозок моя люба верховинка Мама! Даю Тобі Любові до всього прекрасного, люті до лжі і кривди, вроди і здоровʼя богатирського! Даю Тобі крихту, не 
крихту, а щедрі пригорщі таланту, чуття до слова нашого українського. Даю Тобі серце велике і зір ясний!.
Я буду нікчемним старцем, коли Ти розквітнеш, Твій квіт мені принесе радість і смуток — радість життя молодого, смуток загасання осені й налягаючої холодної зими… І, може, це мені теж велено Долею, певно, це теж прописано мені в книзі життя!
Нехай буде так!
Назову Тебе, доню, по мамі Твоїй — Марією, тим найніжнішим йменням, що зоріє любовʼю і ласкою, назову.
Та Долю прошу в однім: хай буде вона милостивішою до Тебе, хай світить Тобі доброю зорею! Зорею щастя на многая і благая літа. А літа хай ідуть до нас усіх миром і спокоєм, працею, народу нашому українському потрібною…»
Марія Чендей-Трещак
