Його надзвичайно вабили птахи – «ангели, що єднають землю і небо». Казав, що коли в людини і є минуле життя в подобі якоїсь животини, то він був птахом. Може, качкою, бо дуже любив воду.
Відкрив мені неймовірну річ про птахів: як вони знаходять дорогу в теплі краї, а потім вертаються до своїх гнізд.
– Сонце і місяць ведуть їх, а земля дає рівновагу для льоту. Птиці мають дуже добре нутряне чуття часу. Знають, де в яку годину доби стоїть сонце чи місяць. Бо декотрі з них, ті ж дрозди, летять поночі…
Ми так схожі з сією летючою мализною. Лишень птаство літає крильми, а ми духом. І ота вічна дорога додому – се теж єднає нас із ними.
Дім – кореневе слово, як він любив казати.
Пташина в’є гніздо, а ми дім. Все, що ми робимо в цьому світі, – власне, є пошуком дому, дорогою додому. До місця сили і спокою. Дім – се нутро, те, що там покоїться. Дім – наш родовий простір, найтвердіша наша твердь на сій землі.
Відчуття потреби дому, вважав він, – це початок зрілості особи, головний наш вибір. Навіть коли вибираємо жінку чи чоловіка – це є початком «ліплення» свого гнізда. Той, хто не має дому, весь час щось чекає. Це «щось» і є свій дім.
Коли його здобуваємо, всі речі набувають нової вартості – своє ліжко, свій стіл, свій посуд, свій хліб. Ми «даємо» своєму дому – він дає нам. Відбувається дивовижне обопільне живлення. Дім притягує спокій, добробут, гроші. Де скарб твій, там і серце твоє.
– Дім людський – те ж гніздо, що вдержиться і на скалі, і на вітрі, і на воді… Світ тріщить, хитається, плюндрується, а стіни нашого дому стоять.
Він поділяв усіх людей на дві категорії – люди Дому і люди Вітру. І казав:
– У житті кожного чоловіка є лише два відліки: один, коли він дім покидає, і другий – коли повертається. Усе інше – якось між тим і тим…
Мирослав Дочинець
